На 100-річчя від дня народження знаного на Бережанщині, що на Тернопіллі, аграрія Богдана Шургота
Богдан Йосипович народився 16 жовтня 1924 року в селі Яблониця Польська Кроснянського повіту Краківського воєводства у Польщі. Й хоча вітцівщина мала настільки поетичну назву, життєва дорога його і краян стелилася зовсім не яблуневим цвітом.
Це – мій батько, Богдан Шургот, син Йосифа й Марії (з дому Скальської). В багатодітній сім'ї Шурготів виховувалося п'ятеро синів: Богдан, Петро, Микола, Іван, Володимир. Як і всі роботящі лемки, мали хату, поле, сад, реманент, худобу. Трудилися разом – дорослі й малі. Діти також ходили до школи. Жили не в розкошах, але дружно.
Навколишнє мальовниче горбогір'я захищало від холодних вітрів, земля гарно родила. Особливо багато було яблуневих садів. Мабуть, звідти і назва села -- Яблониця.
На долю батька випало стільки випробувань, що вистачало б на кількох. Наприкінці 1930-х від тифу померла мати. У квітні--травні 1945-го разом з усіма рідними та яблоничанами пережив страшну депортацію. Загинуло молодими двоє рідних братів – Микола ще на заході, Іван уже в Бережанах.
У місті над Золотою Липою оселилися після переселення. Осіли на мальовничій вулиці Хатки, яка так нагадувала родимі місця!..
Спочатку було непросто. Та життя брало своє. Налагодився побут.
На початку 1950-х тато одружився з Мирославою Семчишин із села Лісники поблизу Бережан. Мама працювала медсестрою.
А батьків диплом агронома, отриманий в 1944 р. у Черницькій рільничій школі, надовго визначив стиль життя сім'ї: впродовж майже тридцяти наступних років довелося мандрувати районом. Це – Літятин, Біще, Поручин, Лапшин, Куряни... Займав посади агронома, голови колгоспу. Тому й сталося так, що брат Володимир 1954-го народився в Поручині, я 1957-го – в Лапшині, а восьмирічну школу ми закінчували в Курянах.
На світлині: Богдан Шургот – агроном колгоспу села Лапшин Бережанського району, приблизно 1957 рік.
Мамі як сільському медикові пішки довелося дослідити всі вулиці та стежки-дороги цих населених пунктів: із транспортом тоді складалося не завжди.
Ілюстрацією непростих 1950-х були вже пізніші, такі не часті одкровення, коли на мої іноді надто категоричні запитання тато відповідав: «А коли вдень із райкому приїздили одні, а вночі з лісу приходили інші – що би ти робив?»
Цього вистачало: подальших аргументів я не знаходив.
Чи ще один спогад, із 1970-х. До останнього противився недолугим проєктам тодішніх чиновників, не даючи провести в Курянах меліорацію заплав річки Нараївки та випрямлення її русла... Поступився тільки під загрозою звільнення з роботи.
Обоє батьків практично не знали вихідних. Утім ніщо людське не було їм чужим. Із нагоди якихось торжеств могли і посвяткувати.
Коли вже оселилися в Курянах, нерідко зустрічалася, особливо на виїздах, із родинами татових друзів – таких же голів колгоспів у Бережанському районі: Євгена Несторовича Кметка з Рибників (теж депортованого з Яблониці Польської) і Данила Григоровича Павліва з Рогачина. А в нашій курянівській оселі часто бували місцеві педагоги – подружжя Процівих: директор школи Роман Олексійович та вчителька Марія Василівна.
Батько в роботі був дуже ретельним. Працював багато й затято, забезпечував сім'ю. Умів уперто, до останнього відстоювати власну думку. Лише потім я усвідомив, що саме ця риса допомогла пройти життям і не загубитися в ньому.
У 1979 р. ми переїхали до Бережан. Тато закінчував трудову діяльність заступником головного лікаря з господарських питань Бережанської райлікарні, мама там же працювала медсестрою.
В останні роки батьки обоє хворіли – далося взнаки перебуте.
Тато відійшов у засвіти 24 листопада 2001 року.
Він проживав у трьох державах, під двома окупаціями, в кількох політичних системах, був виселений та переселений, як і тисячі українців на зламі часів і протистоянь. Чому став саме таким – треба оглянутися на його епоху.
А в ній – зовсім інші виміри, для крою характерів – абсолютно не ті лекала. Та важливим є інше: все, що судилося, не могло забрати в нього найповажнішого статусу: людини і трудівника.
Ярослав ШУРГОТ,
м. Бережани
