Не лише жартує і виступає, а ще картини та ікони вишиває

05.04.2021

19:31:19

Поділитись:

Народний артист України Гриць Драпак добре знаний гуморист не лише в Україні, а й далеко за її межами. Його добірні жарти і монологи з перших секунд піднімають настрій будь-якій публіці. Напередодні дня сміху ми поспілкувалися з ним про роботу, життя і захоплення.

Артист має приватну садибу на Борщівщині, яку жартома називає «фазендою». У будинку є всі зручності, на подвір’ї – альтанка. На городі засадив великий сад, в якому близько 400 дерев. За ними доглядає садівник. Григорій Миронович залюбки їздить туди зі своєю родиною. Старший онук дуже любить гратися на свіжому повітрі, а його дідусеві тут легко пишуться нові жарти та монологи.

Ще зі шкільних років чоловік має цікаве хобі – вечорами вишиває хрестиком картини та ікони. Каже, що це його розслабляє, заспокоює, приносить задоволення. Нещодавно закінчив працювати над іконою «Добрий Пастир», в якій понад 175 тисяч хрестиків і більше 90 кольорів ниток.

Почесний ковбасник Копичинець

Григорію Мироновичу, чи вважаєте 1 квітня своїм професійним святом? Чи розігруєте когось?
Перше квітня – це свято гумору. Якби моя воля, то я би ввів таке правило, щоб люди щодня сміялися, а не раз в рік. Бо ми всі ходимо сумні, зважаючи на Covid, карантин, війну. Це біда. За звичай, я нікого не розігрую, хоча буває, що розігрують мене. Одного разу мені зателефонував Степан Гіга, з яким у нас намічалася поїздка в Америку. Я саме готувався до сольного концерту в Тернополі, що мав відбутися 4 квітня. Тож Степан мені дзвонить і каже: «Подзвонив імпресаріо з Америки, ми про все домовилися, замовляємо квитки на 25 березня і їдемо на два місяці». Я був шокований, бо в мене ж концерт на носі. А Степан у відповідь: «З першим квітня!». Хоча насправді мене важко розіграти, бо я тонко відчуваю жарти і хохми.

Колись першого квітня проводили в Києві в ПК «Україна» велику гуморину, яка називалася «Вишневі усмішки». Потім вона затихла, а тепер знову почали відновлювати. Минулого року в Жовтневому палаці мали її провести, але розпочався карантин. В цьому році 2 квітня в залі КПІ планували суто українську гуморину «Сміхожар», але оскільки Київ у червоній зоні до 9 квітня, то захід перенесли на 18 квітня, але хтозна чи він відбудеться.

Я міг би організувати концерт у нас в Тернополі, запросити друзів, але це можуть не сприйняти через піст, бо ми ж галичани. Хоча я вважаю, щоб лише стільки гріха було.

Третього квітня у Вас день народження, як святкуєте? Які найоригінальніші дарунки Вам запам’яталися?
Я не люблю святкувати свій день народження, хіба що якісь круглі дати, до яких роблю концерт. Як правило, 3 квітня я тікаю на свою «фазенду» на Борщівщині і там приймаю вітання. Маю таких декілька колег, які добре знають, що я в селі, тому приїжджають туди, навіть не попереджаючи мене. Одного року я собі спокійно релаксував, аж тут на подвір’я заїжджає бус, виходять мої приятелі, вітають, витягають м'ясо на шашлики, рибу та інше. Навіть дрова привезли!

Я скептично ставлюся до подарунків. Запам'ятався один жартівливий презент, який вручили мені від фірми «Копичинецькі ковбаси». До речі, у Копичинцях у мене є приятель Павло Богоніс, за його підтримки я проводжу фестиваль «Грицева шкільна наука». Отож я був головою журі, вів гала-концерт, на якому мене прийняли в «Почесні ковбасники Копичинець». На сцені мені на шию повісили ланцюг із сердельок з медаллю із шинки. Це було смішно і весело, але згодом я побачив, що мій концертний костюм весь у жирних плямах.

«Для мене гумор – це багато репетицій»

Знаю, що Ви також задіяні у «Лізі сміху. Тернопіль»…
Мене запросили молоді «лігосмішники» бути тренером. Я погодився. На «Лігу сміху» приїжджають команди підготовлені, зі специфічним КВН-гумором, а є просто ніякі. Я – тренер цікавої команди «Загорецька», яку вивів на Київ. Коли побачив їх вперше, то сміявся так, що аж під стіл ліз. Молодші тренери думали, що я взагалі з такого не буду сміятися, бо це інакший гумор.

Особисто для мене гумор – це багато репетицій, щоби все відчеканити до найменших дрібничок, щоб це було цікаво зі сцени. В «Лізі сміху» вони на ходу все змінюють, імпровізують, але їм не вистачає майстерності та практики. А в мене – стара школа: репетиція, репетиція і ще раз репетиція!

Що Вас надихає на нові жарти?
Різні побутові ситуації, зараз це і Covid, і піст. Насправді тем для гумору дуже багато, просто потрібно це сприймати з іронією. Є такі теми, над якими не дуже хочеться сміятися, але коли це робити, то стає легше жити. Наразі готую дуже цікавий і актуальний монолог «Сповідь», коли до молодого священника прийшла старша жінка і почала сповідати його. Я роблю так, щоби люди себе впізнали в тому, щоб хоча б два-три чоловіки із залу сказали: «О! Він добре каже!». Я з того буду щасливий.

Любить сільського глядача

Де виступаєте останнім часом?
В часі карантину концертів взагалі нема, хоча виручають різні корпоративи, ювілеї, забави. На травень намічається два великі концерти у Львові. Недавно їздив на копроратив у Чернігів, мене запросила потужна аграрна фірма «Ерідон». Я дуже люблю аграріїв, тому що ці люди нас годують. Ставлюся до них із великою повагою. Тим більше в нас в області є дуже потужні аграрії, я з радістю відгукуюся на їх запрошення.

Бували різні комічні ситуації. Одного разу я виступав із монологом «Весілля в Любка Папроцького», після чого до мене підійшов дещо захмелілий чоловік, поздоровкався і запитав: «Ти що мене не впізнаєш?». На моє мовчання він відповів: «Та ж я Любко Папроцький, то щось думай!». Я підійшов до буфету, попросив налити йому 100 грам, а він на те: «Чому 100? 200!».

Справа в тому, що свої історії я беру з народу, трохи обробляю їх, дофантазовую, роблю загальну тему і тоді людям це цікаво, бо говориться ніби про них. Я дуже люблю сільського глядача, бо він не зіпсутий, щирий, добрий.

Через Інтернет у нас зараз брак живого спілкування, хлопці до дівчат не ходять, бо сидять в онлайні, лайкають одне одного. Я до такого не звик, для мене важливе живе спілкування. На мою думку, Інтернет перекреслив багато людських цінностей у спілкуванні. Мені здається, що «Фейсбук» є для того, щоб показати безграмотність багатьох людей, бо там таке пишуть, що я маю чимало тем для жартів. Час диктує свій гумор.

Що б Ви хотіли побажати читачам?
Люди добрі, будьте веселіші, самі собі створюйте настрій, бо ніхто вам його не створить! Не надійтеся на всяких начальників, вождів, депутатів, а живіть нормальним, повноцінним життям. Вранці дякуйте Богу за те, що ви встали, можете ходити і дихати. Посміхніться один до одного. Жінко, не гаркай зранку до чоловіка, бо йому зле після вчорашнього. Чоловіче, підійди до жінки і скажи: «Вибач, бо я такий дурний, вчора напився, а нині мені зле». Діти, шануйте і любіть своїх батьків, бо вони хочуть для вас добра. Всім бажаю добра, злагоди, миру, душевного спокою і веселого настрою!

Розмовляла Леся Заморська