Василь Редиска

05.04.2021

19:28:39

Поділитись:

(оповідання на реальних подіях, імена та прізвища змінено, будь-який збіг є випадковістю)

Здавна жнива в Україні – це традиційно чи не найважливіша подія року. На початку 2000-х років підготовці до жнив ще приділялося центральне місце в роботі органів управління – від столичних до місцевих. Купа планових й позапланових нарад, колегій, сесій та семінарів, присвячених «боротьбі за урожай» мали суттєво підвищити якість збирання, швидкість процесу та і саму врожайність.

У Тернопільській області практично завжди жнива розпочинав найпівденніший район – Заліщицький. Саме там й вирішило обласне керівництво провести виїзний семінар. Запросили кореспондентів, адже на обласному телебаченні велась окрема рубрика «Жнивує Тернопілля». Тут верткий чорнявий телеведучий натхненно розповідав про подвиги хліборобів під керівництвом влади.

Стояла спекотна літня днина. На широкий пшеничний лан селянської спілки «Галичина» вивели усі 4 комбайни «Нива». Здіймаючи стовпи пилюки, вони з гуркотом сунули один за одним, кожен своєю смугою. Їх так вишикували для красоти картинки, на тлі якої журналіст розпочав свій репортаж. Поблизу нього стояло обласне та районне керівництво. Решта «семінаристів» разом з місцевими бригадиром та агрономом юрбилася поблизу лісосмуги й бурхливо сперечалися, який із чотирьох комбайнів поламається першим, не доїхавши до краю поля.

Старше покоління добре знає, що собою являв витвір «Россільмашу» – комбайн «Нива». У безвітряну погоду за 20-30 хвилин молотьби комбайнера в кабіні не було видно через пилюку. Часті поломки та постійний гуркіт – незмінні супутники радянської сільськогосподарської техніки. Тому механізатори й мали право виходу на пенсію на 5 років раніше.

Аж ось усі чотири «агрегати» одночасно зупинилися й кореспондент із оператором попрямували до найпершого з них.

Хлопці, дивіться уважно! Зараз буде таке кіно, якого ви ще не бачили, – сказав присутнім бригадир Микола й пішов ближче до комбайна, а за ним й решта учасників семінару.

Кореспондент з оператором вже стояли біля машини, очікуючи коли вляжеться пилюка, щоби взяти інтерв’ю у найкращого механізатора-комбайнера Василя на прізвисько «Редиска». Його так прозвали односельці за те, що зовнішньо був дуже схожий на відомого кіноактора Савелія Крамарова, та і гуморист був ще той… У селі всі мають свої прізвиська.

От пилюка прилягла й хвіртка кабіни комбайна відчинилася , а з неї… у білосніжній весільній сорочці з широкою квітчатою краваткою… явився Редиска… Рукави сорочки засукані до ліктів, а руки чорні від мазуту… Лице також усе в мазуті, а на голові та плечах шар рудої пилюки… Мов білий ангел з лицем чорта, він опустився на грішну землю поруч із остовпілим кореспондентом. Оператор швидко опустив камеру… Вася поправляв краватку з чудернацькими жовтими та оранжевими квітами на ній. На замурзаному шміром обличчі біліли очі та зуби… Лиш один бригадир Микола душився зі сміху, бо добре знав на що здатен Редиска.

Ну шо побалакаєм !? Чи шо!? – запитав Василь у кореспондента.

Діватись нікуди. Зніяковілий журналіст, подавши знак оператору, почав бесіду з передовиком. Повідомивши «дорогим телеглядачам», де і в кого він бере інтерв’ю, звернувся до Редиски:

– Як вам жнивується ? Чи високий у цьому році урожай?

– Та зерна є досить , вистарчить всєм, і начальству і нам сє шось лише!

– А чи допомагає керівництво спілки та району?

Та шо та їх поміч! Во від самого ранє на ногах, добре, шо вхопив з дому якого хліба кавалок! Заки стоємо, то шось перекушу, а ви питайте, не встидайте сє!

Після цих слів він дістав з кабіни щось завернуте в брудну газету. Розгорнувши її, взяв два окрайці хліба й витяг з під сидіння солідольний шприц. Чорними руками на один окраєць почав витискати солідол, а другим усе це притиснувши, почав їсти перед камерою…

Оператор тремтячими руками опустив камеру, кореспондент онімів… Районне керівництво зблідло, а обласне – побагровіло… Бригадир з агрономом повзали по стерні за комбайном та реготали… «Семінаристи» придуркувато кліпали очима…

У селі зять Василь Редиска був особою відомою з першого дня свого одруження. Відгулявши гучне весілля, молодята оселилися із батьками молодої. Та от теща Василева – стара Сралька (по-сільському), вічно тинялася під дверима спальні молодят, періодично зазираючи, їй постійно щось було потрібно саме в цій кімнаті… Василь вирішив «позбутися» тещі. Зібравши усі весільні гроші, разом з дружиною поїхали в Тернопільі в автомагазині, що на вул. Довженка, придбали класику радянського автопрому – «Запорожця». Купити щось інше без черги, пільг чи хабарів проста людина в УРСР не могла, хіба ще «Волинянку». Повернувшись у село на новенькому авто, зять звернувся до тещі:

– Слухайте, мамко! Я в селі ще чужий, машина – нова, номерів ще навіть немає. Каби хто не вкрав її вночі!

О! То так, так! Ту півсела злодіїв! Я буду пантрувати! – змовницьки запевнила зятя.

З тим і пішла ночувати до літньої кухні, під вікнами якої стояла новенька автівка. Молоді нарешті отримали повну свободу дій та фантазій…

Настав ранок і зять дбайливо запитав тещу, чи добре їй спалося і чи ніхто не ліз до машини.

Нє! Нікого не було! Навіть пес не гавкав! – відрапортувала вона.

Зять діловито оглянув авто, відчинив капоті :

Як не гавкав? Як нікого не було? Мамуню, а мотор де !!!?

Теща сполотніла. Вона тупо кліпала баньками, дивлячись на порожнє місце під капотом, де начебто мав бути двигун, але не було нічого, окрім запасного колеса.

– Йо-о-о-й!!! Падуньку нещасливий! Мотор вкрали!!! Шляк би їх всєх трафив!!! – лементувала бідна баба. – Я знаю чия то робота!

Врешті, схопивши вила, погнала у село проводити «слідство»… Тим часом молодята спокійно поснідали й поїхали у МРЕО за номерами до авта. А на селі валували собаки, плакали діти та кричали кури – мати Василева перевертала хліви в пошуках двигуна внутрішнього згорання… Москалі за бандерівцями так не шукали, як Сралька за мотором.

Каральна акція тривала доти, аж поки їй не повідомили, що зять з дочкою на новому авто поїхали в бік Заліщик.

Слава Богу! Зєть сам знайшов мотор!, – здогадалася теща.

З тих пір у селі всі знали, що Редиска може утнути будь-що. Так сталося й із репортажем про жнивуюче Тернопілля.

За тиждень до оказії, на черговій колегії в облдержадміністрації, голову Заліщицької РДА було поставлено до відома про майбутній телерепортаж. Повернувшись в район, він викликав голову найбільшої селянської спілки й сказав:

На тижні приїдуть з Тернополя робити кіно про жнива. Конкретніше повідомлять, залежно від погоди. Підбери там найкращого комбайнера, щоб не був п’яний і в чистій сорочці. І щоб дурниць в камеру не намолов!

Голова спілки, повернувшись у село, покликав бригадира тракторної бригади Миколу:

– Хто там з твоїх синяків може пару слів на камеру сказати і щоб мав товарний вигляд!?

– Та хто? Хіба що Василь Редиска! Він не запиває, розуміється на всій техніці, голова в нього варить. Але він всякі «шуточки» любить.

Та то навіть добре! Давай його! Але хай той Бельмондо помиється і сорочку свіжу вдягне!

Василь підготувався гідно. Знайшов свою колишню весільну сорочку, щоб не було видно вже закоротких рукавів, підкотив їх. Знайшлася і краватка стилю 60-х з поляною квітів. Старанно вимив солідольний шприц і напакував у нього яблучного варення.

Звичайно ефект був вражаючий, коли Редиска вивалився з комбайна, мов дідько з пекла, і почав румигати солідол. Звісно усю сцену потім перезняли. Інтерв’ю вийшло чудове. Під враженням Василевої гри залишалися ще довго, випили тоді на радощах чимало. Семінар вдався завдяки Василеві, та і жнива також.

Роман Михальчук