В’ячеслав Жила: «Я завжди вважав, що тернопільський глядач має дивитись найкращі взірці світової та української драматургії»

Режисер-постановник Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка заслужений діяч мистецтв України В’ячеслав Жила 8 лютого відзначає свій 60-річний ювілей.

Понад 30 років він служить Мельпомені у нашому місті. Спочатку його запросили як актора, але згодом проявився його режисерський талант. Перша постановка В’ячеслава Жили була настільки вражаючою, що одразу потрапила на міжнародний фестиваль. В Англії цю виставу назвали «Перлиною фестивалю».

Загалом пан В’ячеслав зробив близько сотні успішних постановок. Дуже добре йому вдаються комедії, за що журналісти нарекли його «королем комедії». Митець не лише ставить вистави в різних театрах, а й грає на сцені та знімається в кіно. Пишається, що його справу продовжують сини – В’ячеслав і Олександр.

Про важливі життєві етапи, своє становлення у якості режисера, роль театру у його житті і суспільстві загалом В’ячеслав Жила розповів нашим читачам.

Перша постановка вразила англійців

–          Як Ви з актора стали режисером?

• Це випадково. Ще коли я вчився в театральному інституті та освоїв перші ази акторської професії, то режисура вже почала вилазити з мене. Коли ми ставили дипломну виставу, а відповідальним за неї був Юрій Петрович Непша, то ми з ним посперечались і він сказав, щоб я ставив так, як хочу. Голова комісії після обговорення сказав, що вистава його вразила, бо він слухав її до кінця. Це був для мене комплімент.

Після інституту я працював у Чернігівському театрі з народним артистом Радянського Союзу Володимиром Григоровичем Грипичем, який був першим українським аванґардовим режисером. Петро Петрович Ластівка, якого запросили головним режисером у Тернопільський драмтеатр, зразу ж покликав нас із Андрієм Бакіровим і Михайлом Конечним. Ми з Андрієм приїхали, подивились виставу «Кайдашева сім’я» і засмутилися. Але місто нам дуже сподобалося. У свою чергу Петро Петрович пообіцяв нам новий репертуар. Я погодився переїхати, Андрій ні. Коли Петро Петрович пішов із театру, то і я написав заяву на звільнення. Художній керівник Михайло Якубович Форгель запропонував мені зробити постановку вистави на малій сцені. Я поставив «Забаву» Мрожека. Художня рада була здивована моєю роботою. Вистава була про те, що ми вийшли з союзу, до капіталізму не дійшли і не знали, що робити з тією свободою. Через тиждень мене з цією виставою запросили на фестиваль. Після того нас запросили до Англії. Ми поїхали, зіграли дві вистави і всі були шоковані. Нас визнали не просто лауреатами фестивалю, на якому були представлені театри із 27 країн світу, а дали звання «Перлина фестивалю». Тоді журналісти ВВС у мене вперше брали інтерв’ю. На зворотному шляху поляки запросили нас показати цю виставу в Польщі.

Коли повернулися з Англії, Форгель мене запитав: «Що будете ставити?», на що я відповів: «Калігулу». Після цього я ще поставив «Снігову королеву» і поступив на режисерський факультет у Київ. Згодом Форгель дав мені ставку режисера і зробив мене заступником художнього керівника по творчих питаннях.

• Журналісти нарекли Вас «королем комедії», Ви себе таким вважаєте?
• Ні. Я довго не ставив комедії, бо її ставити найважче. Дуже мало людей вміють це робити. Мене запрошували в інші театри як креативного режисера, щоб ставити комедії, на які б приходили глядачі. Так, я ставлю комедії, але сам по собі я дуже філософський сумний хлопчик і мені хочеться ставити серйозні речі, піднімати важливі питання, проте настав такий період, що ніхто не хоче серйозне дивитись.

«Театр має бути відповідальним»

• Яким, на Вашу думку, має бути сучасний театр?
• Театр – це одне з тих мистецтв, яке має бути дуже відповідальним. Мене можуть критикувати за те, що я не постмодерніст у повному розумінні цього слова. Мені здається, що постмодернізмом займаються молоді режисери, які вважають, що вони «відкривають Америку». Але театр має бути різним. У світі існують репертуарні театри, які працюють на постійній основі, з постійною трупою, з режисерами, які вміють робити свою справу. Вони несуть певну естетику для глядача, прищеплюють певні смаки, роблять усе, щоб зі сцени звучало українське слово. І це має величезне значення. Для платників податків, які сидять у залі, мають працювати професіонали, які несуть певну культуру, моральні цінності, емоції.
• А яким Ви бачите театр майбутнього?
• Важко сказати, але вже сьогодні ми формуємо наше майбутнє. Поняття культури, літератури, інтелігентності, смаку формується не за один день. Я пам’ятаю, що до нас додому приходив головний диригент капели Ревуцького, у нас бував Кондратюк, Гнатюк. Моя мама свого часу танцювала в оперному театрі, тато вчився в консерваторії. Воно все склалося. Так я прийшов до театру, так формувався мій професіоналізм.

Пишається вибором своїх синів

• Ваші сини – це вже представники театру майбутнього?
• Режисером можна стати тоді, коли поставив із десяток вистав. Тоді можна говорити про те чи ти відбувся, чи ні. Слава зараз ставить другу чи третю по рахунку виставу і зразу взяв «Вишневий сад». Як менеджер і керівник театру він працює цікаво, є одним із найкращих в Україні щодо антиреприз, зірок, а от в режисурі ще побачимо і чи це буде театр завтрашнього дня теж. Молодший син Олександр вже здійснив постановки кількох вистав, також він виступив як драматург і співдраматург, працював як актор, тоді залишив театр і пішов у кіно. Зараз він багато знімається і працює кастинг-директором, досконало володіє англійською мовою.
• Чи в поглядах на театр відчувається різниця поколінь?
• Так, відчувається. Ми часто сперечаємось, але все одно вони моя плоть і кров (сміється). Бо в театрі вигадати щось нове практично неможливо. Перед нами вже було все зроблено.

Україна – дивна країна, бо тут своїх не цінують, або цінують тих, хто того не вартує. Знову повертаємося до поняття гріха. Перше – гординя, коли ти показуєш себе таким, яким насправді не є. Друге – заздрість. Це те, що рухає українцями: нам завжди мало. Театр має піднімати ці питання. І от зараз ми хочемо із заслуженим художником України Григорієм Лоїком ще раз повернутися до п’єси Камю «Калігула», а директор переконує нас, що не буде глядача. А я так мислю, що такий автор, така п’єса, така проблема влади, яка в ній піднята, – найактуальніша на даний час.

Для мене дивно, що коли ми зробили постановку «Політ над гніздом зозулі», глядач не пішов. Хоча у Вінниці відзначають вже десяту річницю цієї постановки. Коли цю виставу я поставив у Польщі, вона мала ефект бомби. Там це було щось надзвичайне. Але в Польщі набагато більші технічні можливості. Уявіть собі зал, в якому 16 метрів дзеркало сцени, а це вдвічі більше, ніж у нас, і 14 метрів заввишки. Я ставив п’єсу про людину, яка прийшла вчити нас щастю. Це була така моя трактовка головного героя Макмерфі. Зі мною в Ельблонзі працював головний художник Гданського театру. Я сказав йому, що мені треба, щоби над сценою з’явився Ісус Христос. На що він відповів, що це дуже дорого і запропонував мені такий варіант: за основу взяти Христа з фільму, тобто з однієї точки з’являвся Ісус заввишки 14 метрів, весь одяг рухався, волосся розвівалося. Для цього в Австрії спеціально замовили полотно без швів, причепили на весь екран. Попереду повісили тюль. Усе це задля того, щоб з’явилось об’ємне зображення. Спеціально для цієї вистави купили проектор вартістю 7 тисяч доларів. Все це синхронізували з музикою. Звучав орган, а коли Христос зависав над залом, то було чути звук падаючих крапель води. Зал був шокований, глядачі втискалися у крісла. До мене підійшли актори і сказали, що нема оплесків, але через дві хвилини зірвалася буря овацій, всі плакали.

«Ще рано підбивати підсумки»

• Як Ви ставитесь до звань?
• Театр – це живе мистецтво, і те, що робиться в театрі, годі побачити в кіно і на телебаченні, бо це живі актори, живі емоції, і кожен раз це по-різному. Але це не має бути дешево, архаїчно і нецікаво. Театр має дивувати як мінімум акторським професіоналізмом. У нас, за звичай, бракує таких речей. Бо у нас деякі народні та заслужені артисти ті, які насправді не народні і не заслужені. Наша театральна освіта – не досконала. Хоча є актори, яким у 20 років вже можна давати звання народного, а є такі, яким і в 60 років це звання не можна давати. На сьогоднішній день звання – це просто відсотки до зарплати, але деякі актори цим прикриваються. Коли приходять не навчені актори, то вони намагаються творити сучасний, невідомо який театр.
• Яка Ваша улюблена роль і вистава?
• Роль Лаерта у «Гамлеті», а улюблені вистави – «Калігула», «Політ над гніздом зозулі», «Не судилось».
• А яку виставу ще хотіли б поставити?
• Їх багато. Я завжди вважав, що тернопільський глядач має дивитись найкращі взірці світової та української драматургії.
• Чи допомагає Вам риболовля у пошуку нових творчих ідей?
• Так, бо там тиша, самотність, але останнім часом у нас щоліта збирається хороша компанія – народний артист України Ярослав Мука із театру ім. М. Заньковецької, заслужений діяч мистецтв Вадим Сікорський і я. У такому складі ми ловимо рибу на Дністрі. До нас приїздить і мій старший син.
• Як Ви сприймаєте своє 60-річчя?
• Для мене це якось просто. Нема відчуття, що я пройшов якийсь рубіж. Ще рано підбивати підсумки (сміється).

Розмовляла Леся Заморська

Довідка

У Тернопільському драмтеатрі В. Жила прийшов на посаду актора драми з 1989 року. Створив цілий ряд сценічних образів у п′єсах українських та зарубіжних драматургів. Особливий успіх та визнання театральної громадськості принесли роботи у виставах: «Гамлет» В. Шекспіра (Лаерт), «Гетьман Дорошенко» Л. Черняхівської (Іван Самойлович), «Наливайко» В. Серпкова, В. Грипича (Панчоха), «Вікторина» Ф. Метлінга (Поліцейський), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького (Борис), «Діти Арбату» П. Рибакова (Борис).

Із 1996 року В. Жила працює як режисер-постановник. В коло його режисерських уподобань входить драматургія М. Гоголя і Едуардо де Філіппо, С. Мрожека і А. Камю, О. Арбузова та Ф. Дюрренматта, М. Старицького та О. Олеся. До кожного з цих драматургів режисер знайшов свій підхід сценічного втілення.

Яскраву сторінку в історію Тернопільського театру вписали постановки, здійснені В. Жилою: «Калігула» А. Камю, «Ревізор» та «Одруження» М. Гоголя, «Ромул Великий» Ф. Дюрренматта, «Не судилось» та «За двома зайцями» М.Старицького, «Старомодна комедія» О. Арбузова.

Творчість пана В’ячеслав  широко представлена на Всеукраїнських та Міжнародних фестивалях: «Коханий нелюб» Я. Стельмаха («Тернопільські театральні вечори» та «Прем′єри сезону»), «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра («Прем′єри сезону»).

Тричі творчість режисера виставами «Гуляння» С. Мрожека, «Ескоріал» Мішеля де Гельдерода, «Ніч на полонині» О. Олеся представлялись на Міжнародному театральному фестивалі «Брухаха» м. Ліверпуль (Англія) і були визнані кращими фестивальними виставами.

Він здійснив постановки в театрах Рівного («Русалчина ніч або утоплена» за М. Гоголем) та «Будьте здорові» П. Шено, Івано-Франківська («Не судилось» М. Старицького), Чернівців («Снігова королева») Є. Шварца, які отримали високу оцінку театральної критики та громадськості.

Плідно працює В. Жила і за кордоном. Він здійснив постановки вистав «Ведмідь» і «Освідчення» А. Чехова, «Політ над гніздом зозулі» Д. Вассерманата, «Поліція» С.Мрожека у драматичному театрі м. Ельблонг (Польща). Його ж вистава «Не судилось» за М. Старицьким представляла Україну на Міжнародному театральному фестивалі «Ольштинські театральні зустрічі» м. Ольштин (Польща), «Ведмідь» і «Освідчення» А. Чехова на Міжнародному театральному фестивалі «Ельблонгська весна» м. Ельблонг (Польща).

Режисерську творчість успішно поєднував з педагогічною діяльністю (Тернопільське державне музичне училище ім. С. Крушельницької – художній керівник акторського курсу театрального відділення з 1994 по 2009 рр.), з 2007 року – голова предметно-циклової комісії відділення акторського мистецтва.

Нагороджений грамотами Тернопільської обласної ради та облдержадміністрації, Тернопільської міської ради, подяками Міністра культури України. Знімається в кіно.

Останні новини

Всі новини