З нагоди Всесвітнього дня туризму учні відділення професійної підготовки ВСП «Тернопільський фаховий коледж Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя» за професією «Агент з організації туризму. Майстер готельного обслуговування» щороку беруть участь у заходах, які організовують у закладі освіти. Це виїзні екскурсії, посвята в туристи, спортивні змагання, тощо.
26 вересня 2023 року відбулося виїзне виробниче навчання учнів двох курсів – груп АТМ-21 та АТМ-31 за краєзнавчим маршрутом «Тернопіль-Кошляки-Токи-Скорики-Тернопіль». Учні вивчали новий маловідомий маршрут, який починається від витоків річки Збруч, що на сході Тернопільщини, в селах Скориківської громади. Другокурсників та третьокурсників супроводжували майстри виробничого навчання Ольга Мартинюк, Тетяна Єрмакова, Олена Пістун і викладачка спецдисциплін професії «Агент з організації туризму» – Тетяна Грухіна.
Село біля витоку Збруча
Першою зупинкою було с. Кошляки, котре із вересня 2015 року входить у склад Скориківської сільської громади. Власне з джерела «Зелена криниця», що на межі полів між Кошляками та Білозіркою брала початок права притока Збруча мілководна річка Нетека. На жаль, останніми роками через зниження рівня ґрунтових вод та замулення джерела вона пересохла.
Перша писемна згадка про село датується 1557 роком, наступна – 1583. Назва походить, імовірно, від управителя села Себастьяна Кошляковського. Інші варіанти походження назви – від слова «шлях», який лучив замок Вишневецького в с. Токи із замком у м. Вишнівці. Дорогу цю називали «градою», тобто прямою. Вона йшла височиною так, що всі села побік неї побудовані в сторони, примикали «кь шляху», звідси й назва – Кошляки. Ще одна версія – від прізвища, утвореного з дієслівної основи кошлати-кошлатити=розпатлати/скуйовдити. А можливо, від слова «кошіль», від якого утворилося прізвище Кошеляк чи Кошляк.
У 1879 р. в селі за кошти Мацея і Зофії Цеглецьких спорудили костьол святого Матеуша. Про нього є дуже мало інформації. Проте з книг «Шематизм УГКЦ» кінця ХІХ-початку ХХ століть відомо, що в селі жило майже 800 поляків. Більшість були депортовані під час сумнозвісної операції «Вісла». У костьолі був орган фабрики Я. Слівінського, виготовлений близько 1880 р. Святиню знищили після Другої світової війни, коли зняли хрести, а орган рознесли по частинах. За радянських часів поблизу зробили колгоспний тік. На початку жовтня 2019 року волонтери Благодійного фонду «Пам'ять і любов» розчистили руїни костелу святого Матеуша та старий польсько-український цвинтар.
Окрасою села є храм великомучениці Параскеви Сербської. Перші згадки про церкву в Кошляках датуються 1775 роком. Вона була дерев’яна. У 1920 році згоріла під час пожежі. На її місці збудували невеличку капличку. У 1935 році розпочали будівництво нового мурованого храму, яке у 1939 році призупинили. Архітектор — Фелікс Пастушенко. Основні відправи відбувалися у каплиці, а на Різдво та Великдень — у храмі. До Другої світової війни храм належав до УГКЦ, а згодом став православним.
У 1989-1994 роках під керівництвом Зеновія Щербатюка, при допомозі голови тодішнього колгоспу Тараса Живчика, парафіян, голови церковного комітету Ярослава Тишка, священника Петра Жукевича та регента Ореста Шевчука будівельні роботи завершили. У 2000 році храм освятили.
На церковному подвір’ї є кілька пам’ятників, зокрема один з них, присвячений Незалежності України. В храмі зберігаються фігури Богородиці та святого Йосифа з костьолу. Також тут є чимало старих вишитих рушників і тканих килимів, адже Кошляки у свій час були одним із центрів килимарства.
А ще Кошляки – село героїв. В лавах УСС і УГА перебували понад 20 жителів. Під час Другої світової війни загинули або пропали безвісти 123 уродженці села. В ОУН і УПА перебували і загинули понад 50 кошляківчан. У 1948-1951 рр. тут діяла націоналістична організація «Спілка української молоді», до якої належали Ярослав Бакалюк, Мирослав Загрійчук, Нестор Зарічний, Ростислав Зарічний та Ярослав Чучвала. За це вони були засудженні і відбули покарання в таборах. Чимало жителів та вихідців із Кошляк стали на захист України в сучасній війні. Один із новітніх Героїв – Любомир Галоха спочиває на місцевому цвинтарі, а Роман Литвин – на Алеї Героїв у Тернополі.
Руїни Токівського замку
Наступним місцем зупинки стало с. Токи, де учні оглянули руїни замку. Це пам'ятка архітектури місцевого значення, оборонна споруда. Він розташований на вершині кам'яного пагорба, на острові (нині півострів). Раніше з усіх боків був оточений широким ставом, який зараз всох і заріс верболозом.
Мури замку — неправильний трикутник із трьома вежами на кутах; одна — п'ятикутна, дві — півкруглі. Кожна вежа мала в нижній частині два ряди стрільниць, верхні частини займали каземати. Доступ до фортеці здійснювався через підйомний міст, який охороняла ще одна — надворітна вежа.
Токівський замок будований наприкінці XVI століття брацлавським воєводою Янушем Збаразьким. Сама місцевість наче запрошувала побудувати над Збручем укріплення, яке б служило надійним захистом від ворогів. Щоб надати споруді могутності і неприступності, перед замком вибрали стільки землі і каменю, що води ставу підступили до самих кам'яних скель, використаних як фундамент. Башти замку з'єднувалися між собою оборонними мурами.
У 1631-1744 рр. він належав Вишневецьким, а після смерті останнього представника роду — Чарнецьким і Матковським. У 1648 р. Токівський замок захопило козацьке військо, а в 1675 р. — його зруйнували турки.
Твердиню відбудовували і утримували в належному стані до кінця XVIII століття. Із втратою оборонного значення 2 вежі й значну частину мурів поступово розібрали на господарські потреби. Східну башту до основи розібрали під час Першої світової війни (під час перебування російської армії проклали дорогу між Волочиськом і Підволочиськом), а західну – вже в 1950-х роках. Нині залишилися руїни п'ятикутної вежі й частина фортечного муру. Збереглися перекази про підземний перехід до замку від Яхновецького лісу. Він був у висоту майже на повний зріст людини і на його стінах на певній відстані одна від одної розміщувались чаші, у які вставляли смолоскипи у вигляді теперішніх свічок для освітлення. Ще й досі у різних місцях Ожиговець дають про себе знати ями, льохи, підземні ходи.
Церква з унікальним іконостасом
Кінцевою точкою маршруту стало село Скорики, що є центром громади. Візитівкою цього населеного пункту є церква Іоанна Богослова (1695, дерев'яна, реставрована 1991, ПЦУ). Це пам'ятка архітектури національного значення. За переказами, іконостас та ікону «Страшний суд» (нині зберігається в Львівському музеї народного мистецтва) для цього храму подарував гетьман Богдан Хмельницький.
Церкву відносять до подільського стилю будування храмів: тридільна, трибанна, архаїчна у своїх квадратних зрубах, з широким дашком-опасанням, який захищає низ будівлі від дощових вод. Вона є однією із чотирьох у Тернопільській області, де збереглася ґонтова покрівля.
В інтер'єрі храму є дуже цінний іконостас, який за легендою фундував Богдан Хмельницький і наказав волами привезти у храм. Іконостас виготовлений невідомими майстрами одночасно із самою церквою. Основним мотивом різьблення є своєрідно трактоване листя аканту, виноградні грона й квіти. Зображення іконостасу виконано до найглибших національних традицій: навіть маленького Ісуса вдягнено в українську вишиванку.
Щодо прекрасно відреставрованого іконостасу зараз навіть існує сучасна легенда: «1999 року, незадовго до виборів, тодішній Президент України Леонід Кучма в робочій поїздці Західною Україною завітав у Скорики. Там відвідав славнозвісну дерев'яну церкву, в якій, за легендою, перед походом на Збараж 1649 року сповідалися і приймали причастя козаки Богдана Хмельницького разом із гетьманом. Отож, 1999 року, скориставшись слушним моментом, кмітливий священик о. Степан Кебало оповів високопосадовцю, що Богдан-Зиновій та інші славні гетьмани, які заходили до скориківської церкви скласти молитву Богові, неодмінно і щедро жертвували на храм. І, мовляв, незле було б і панові Кучмі, наслідуючи їх, подбати про трьохсотрічний диво-іконостас, що його, кажуть, колись доставили до Скориків волами за наказом самого Хмельницького. Відступати було нікуди — кошти на реставрацію іконостасу було виділено».
Також у Скориках розміщена центральна садиба ТОВ «Україна» (директор Олег Крижовачук), що орендує більшість земель у Скориківській громаді. Завдяки цьому потужному агропідприємству відреставрували дерев’яну церкву, а Скорики набули ошатного європейського вигляду. Тут розміщені головні потужності товариства – парк сучасної техніки, тваринницький комплекс, великий фруктовий сад, фруктосховище, тощо.
Новий туристичний марштут спроєктувала заступниця директора з навчально-виробничої роботи ВСП «Тернопільський фаховий коледж Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя» Оксана Редьква. Учні щиро вдячні їй та Скориківській громаді, яка гостинно зустріла перших туристів. Сподіваємося, що ця поїздка стане добрим початком, що допоможе розкрити і розвинути весь туристичний потенціал Скориківської громади.
Леся ЗАМОРСЬКА
