Розпочався четвертий рік повномасштабної війни. Наші захисники відстоюють кожен метр рідної землі титанічними зусиллями, жертвуючи власне здоров’я і, на превеликий жаль, віддаючи своє життя.
Аби подякувати їм за їхній неоціненний вклад у перемогу України і зберегти для майбутніх поколінь історію про їхню звитягу і жертовність, пропонуємо до уваги читачів розповіді про реалії війни від поранених воїнів, які лікуються в обласному госпіталі. Ми завітали сюди з волонтерками Альоною Авакян та її одинадцятирічною донечкою Тетянкою, які вже другий рік регулярно відвідують військових у госпіталі, приносять їм смаколики, спілкуються, піднімають настрій. Таня залюбки дарує пораненим фотокопії своїх малюнків, які створює на різні конкурси і отримує призові місця.
За три роки отримав три поранення
27-річний поранений захисник Богдан Онисько – позивний «Чірік» в одній частині, в іншій – «Дейл» на службу в армію потрапив у 2019 р., підписав контракт, щоб не йти на строкову службу. 28 грудня 2021 р. контракт закінчився. Відтак влаштувався на цивільну роботу. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Богдан знову повернувся на службу в ЗСУ. Побував у гарячих точках на Донеччині. Служив у 46-ому окремому стрілецькому батальйоні.
– Перший день війни я зустрів вдома у м. Рожище Волинської області, – каже захисник. – 3 березня знову потрапив в армію. Спочатку перебував на Львівщині, тоді переведений на Хмельниччину, а відтак потрапив у Київський розподільник, тоді в Черкаси, Миколаїв і Херсон. Там у вересні 2022 року я отримав своє перше поранення. Вилікувався і повернувся назад у стрій. Тоді з піхотного розвідника я став дронарем.
У 2024 році Богдан отримав друге поранення – йому на ноги впав пікап, зламавши ліве коліно. Після лікування захисник знову повернувся до своїх побратимів на Донеччину. У м. Часів Яр отримав своє третє поранення, після якого лікується вже 8 місяців.
– Шість діб провів у комі, бо мав дуже велику крововтрату – понад дві літри крові, – каже поранений. – Мав щонайменше 9 операцій. Нещодавно почав заново вчитися ходити, тож маю проходити реабілітацію, щоби відновити свої м’язи.
Богдан Онисько додає, що рішення підписати контракт, яке він прийняв ще у 2019 році, дуже допомогло під час повномасштабної війни, бо він вже був більш підготовлений у порівнянні з тими, які раніше не служили. Захисник орієнтувався в певних типах зброї, тактиках пересування, в картах тощо.
– Найстрашніше на війні – це втрачати близьких людей на своїх руках, розуміючи, що побратим помирає, а ти нічого зробити не можеш, – каже Богдан. – Коли ж я потрапив у лікарню, то неприємно вразило те, що цивільні дивилися на мене з острахом і якоюсь відразою.
Поранений зранку й до обіду тренується у спортзалі, бо знову хоче повернутися в стрій. Стверджує, що заняття спортом допомагають йому відновитися, його мотивує те, що це в першу чергу потрібно йому самому, бо якщо не тренуватися, то не зможе ходити.
– Коли закінчиться війна перемогою України – це буде найпрекрасніший день у моєму житті, – наголошує Богдан Онисько. – Чим я тоді буду займатися – життя покаже.
Тим часом вдома на повернення сина чекає мама, бо батько вважається зниклим безвісти ще з часів АТО – 2015 року.
Пішли добровольцями разом із сином
52-річний поранений захисник Сергій Амірагов лікується в обласному госпіталі після важкого поранення, в наслідок якого йому ампутували ногу.
До війни працював вугледобувачем на шахті «Дніпровська», що в Дніпропетровській області. Сам родом з Києва, проте у 2008 році переїхав в Першотравенськ, там одружився і пішов працювати на шахту. Дружина з молодшим 14-річним сином залишились у Першотравенську, що за 70 км від Покровська, а мама і брат – у Києві. Дружина й молодший син періодично провідують Сергія у лікарні. У захисника є ще троє інших дітей. Найстарша донька вийшла заміж у 2021 році і переїхала жити в Естонію. Ще один син служить в ЗСУ в Черкаській області. На війні він із перших днів повномасштабного вторгнення. Пішов добровольцем в бойову тербригаду, воював на Луганському напрямку. Ще одна донька живе у м. Васильків.
– Війна мене застала на роботі, – пригадує Сергій. – В мене була якраз перша зміна 22 лютого. Половина працівників нашої дільниці не пішли під землю, а я пішов. З першого березня в мене розпочиналася відпустка, тож я пішов у військкомат. Третього березня я вже був у 93-тій бригаді «Холодний Яр». До того я навіть не вмів розбирати автомат.
У середині березня створили резервний протидеверсійний взвод штабу 93-ої бригади, до якого увійшло 50 осіб, в тому числі й Сергій. Тоді розпочалося навчання. Через місяць вже займалися штурмовими діями і взвод перекваліфікували у штурмовий.
– Тоді ми проходили навчання вже як штурмовики, – пригадує захисник. – Нас вчили як правильно мінувати, ставити розтяжки, як маскуватися, штурмувати різні приміщення, посадки, населені пункти. Першого травня 2022 року в нас був перший вихід у зону бойових дій – Велика Комишеваха на Харківщині. Тоді був Бахмут, Соледар, Часів Яр. Найбільше бойових виходів було в районі Бахмута у 2022 році.
12 лютого 2023 року Сергій отримав своє перше поранення під Бахмутом. Тоді його взвод потрапив під дві кулеметні засади і зазнав втрат – поранений бойовий медик пропав безвісти, а один побратим загинув.
– Ми не змогли підповзти до пораненого через вогонь супротивника, тож вирішили забрати його, коли виконаємо завдання, але, потрапивши в другу кулеметну засаду, 9 чоловік були поранені і один вбитий, тож ми відповзали іншим шляхом, тому й не змогли витягнути нашого медика, – додає Сергій. – Потім хотіли провести наступну операцію, щоби його звідти забрати, але не встигли. Орки підійшли і затягли його в підвал. На той момент він вже був «200», бо пройшло дві доби.
Зі слів Сергія, деякі побратими не витримали таких навантажень, тож у взводі залишилося 26 чоловік. Згодом його перейменували у штурмовий спецпідрозділ «Моноліт» 93-т-ої бригади. У 2023 р. створили новий окремий 78-ий штурмовий полк «Герці».
– Ми з побратимами усім взводом туди перейшли, – розповідає захисник. – Працювали в районі Роботиного в Запорізькій області. Там було дуже гаряче, тож коли з полку майже нікого не залишилося, нас перекинули в 79-ту бригаду. 24 січня 2024 року я отримав поранення – 82-га міна пробила бліндаж і розірвалася. Майже 17 годин пробув у турнікеті. О шостій ранку мене поранило і десь 22.30 мене винесли. Тож лікуюся вже понад рік.
Лікарню, де провели ампутацію ноги, поранений точно не пам’ятає, це було Селидове або ж Покровськ на Донеччині. Відтак його перевезли в Дніпро, стабілізували в реанімації і через тиждень відправили в четверту лікарню м. Києва. За півтори місяці переправили в Тернопіль. Тут зашили куксу. Загалом Сергій переніс до 14 операцій.
У планах – протезуватися і після реабілітації повернутися на службу в ЗСУ. Думає піти водієм автомобіля «На щиті».
– В мене великий досвід, нас багато навчали як штурмовики, так і хлопці з ГУР, тож на практиці деякі речі з теорії рятують нам життя, – стверджує поранений.
За успішне виконання бойових завдань Сергій Амірагов має декілька нагород. Під Бахмутом, неподалік заводу «Knauf» росіяни вибили з посадки українську піхоту, тож завданням штурмовиків було відбити цю посадку, щоби піхота повернулася на свої позиції. Під час бою замість однієї посадки відбили дві. За це весь взвод був нагороджений медалями «За хоробрість у бою». Для Сергія це була перша нагорода.
– Свою другу нагороду – «Золотий Хрест» я отримав за Соледар, – розповідає захисник. – Коли наші піхотинці впали духом, морально втомилися, то наш комбат і командир взводу «Снігур» щодня почали відправляти по четверо осіб з нашого взводу на позиції піхоти для підняття їх морального і бойового духу. Ми працювали з ними і відтоді вони перестали боятися давати відсіч ворогові. За два тижні нашої роботи ми вираховували ворожих снайперів, перешкоджали їм проводити ротацію, вони перестали себе вільно почувати.
Сергій Амірагов переконаний в тому, що воювати чи не воювати – це особиста справа кожного, але Бог все бачить і кожному відплатить за його заслуги.
– Якщо ти вважаєш, що ти потрібний тут, то працюй, допомагай армії, займайся волонтерством. Якщо ж вважаєш за потрібне йти воювати, то сміливо йди, – констатує захисник. – Слава Україні! Смерть ворогам!
Леся ЗАМОРСЬКА
