НЕЗАЛЕЖНІСТЬ – ЦЕ ШАНС. ЧОГО ДОСЯГЛИ, ЩО ВТРАТИЛИ

Тридцять років тому, 24  серпня 1991 року Україна вийшла зі складу СРСР, адже Верховна Рада проголосила (фактично відновила) незалежність нашої держави. Поза сумнівом, це було Боже провидіння. До цієї значимої історичної події українці йшли майже 800 років, з різних причин втрачаючи державність і відновлюючи її (Гетьманська держава, ЗУНР і УНР, Карпатська Україна, Акт відновлення державності 30 червня 1941 року…). 30-річчя Акту проголошення Незалежності України – це свято і водночас привід згадати ті пам’ятні події та  дати їм оцінки з відстані часу.   

Під час ГКЧП закликали зберігати спокій

19-21 серпня 1991 року у Москві відбувся державний переворот, відомий як ГКЧП. У деяких регіонах тодішнього СРСР оголосили надзвичайний стан. Україну охопила тривога і страх, яка відчувалася в місті і районах Тернопілля.

Вже в перший день ГКЧП, 19 серпня, спорожніли вулиці Тернополя, біля будівлі Руху було малолюдно. Наступного ж дня відбулося засідання крайової організації НРУ, де рухівці засудили путч, звернулися до Верховної ради з вимогою не підтримувати переворот і, якщо буде потрібно, підняти народ на захист демократії. А газета Руху «Тернове поле» у спецвипуску назвала  події в Москві «путчем» і запевнила, що на гекачепістів чекає суд.

20 серпня секретарі  обкому, Тернопільського міськкому і райкомів партії свою чергою апелювали до комуністів і безпартійних, трудових колективів – «забезпечувати спокій, чіткий ритм роботи і не піддаватися на будь-які провокаційні заклики до непокори і зриву роботи». Зрештою, до витримки і спокою тоді закликав громадян голова Верховної ради Леонід Кравчук і Президія Верховної ради

Проте Тернопільська міська рада, де переважали демократично налаштовані депутати, вже 20 серпня ухвалила заяву, в якій назвала ГКЧП державним переворотом, закликала Верховну Раду дати «рішучу відсіч діям гекачепістів» і залишила за собою право звертатися до виборців із закликом до громадянської непокори.

Обласна рада, в якій більшість мали комуністи і господарники на чолі з Василем Олійником, не збиралася на засідання. Того ж дня відбулася лише нарада керівників підприємств, політпартій і громадських організацій. На ній головуючий – заступник голови облради від національно-демократичних сил Ярослав Карп’як закликав колективи краю «не проявляти дій, які б послужили введенню в Україні воєнного стану. А всі громадяни області мали чітко виконувати закони УРСР і розпорядження законно обраних органів влади».

Євген Філь, тодішній активний учасник УГС, а нині – директор Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини, згадує: «У Тернополі поширювалася інформація, що готові списки на арешт. Ми, члени УГС, НРУ, інших демократичних організацій, знали, що таке радянське система, і чим це може обернутися. Найшвидше активізувалися члени УГС, бо знали, що треба протидіяти… Далі ми побачили, як в Москві навколо президента Росії Бориса Єльцина гуртуються демократичні сили, як вводяться війська, і зрозуміли, що п’ятірка, яка організувала ГКЧП, була слабкою для радикальних дій. І суспільство, яке відчуло демократичні процеси 1989-1991 років, вже було не те, і щоб придушити демократичний рух, треба було йти на великі жертви. І тому переворот був приречений…»

Події у районах розвивалися дещо інакше. 20 серпня в Тернопільському районі райвно зібрало нараду директорів шкіл. Не запросили тільки директора школи з Товстолуга Михайла Миколенка (на той час безпартійний, прихильник демократичний ідей, єдиний з керівників – некомуніст, згодом – двічі начальник управління освіти облдержадміністрації, голова обласної ради, нині – пенсіонер). З його спогадів, 22 серпня знайомий директор школи підходить і каже, що в кабінеті першого секретаря Тернопільського райкому Компартії Івана Барабаша були списки на звільнення з роботи.  І пан Миколенко  фігурував серед перших претендентів. Тому й не запросили його на оту директорську нараду.

21 серпня в Зборівському райвиконкомі відбулася нарада. Його члени вирішили, що «треба набратися витримки, мужності, здорового глузду, дотримуватися спокою, порядку, запобігати конфронтації і протистоянню». А все це для того, «щоб не допустити найстрашнішого – голоду людей» (інформувала зборівська газета «Прапор волі»).

 У Збаражі владу мали взяти військові

Тривожними були дні ГКЧП і в Збаражі. Колишній голова районної організації Руху, згодом голова райдержадміністрації, заступник голови райради,  нині – пенсіонер Мирон Дикий розповідає: «Багато людей приходили в Рух, питали, як себе поводити, а ми їх заспокоювали, бо були впевнені, що путч провалиться. 19 серпня відбулося засідання Ради Руху, райком партії заслав туди свого представника Володимир Лотоцького розвідати обстановку. Я йому відповів, що це – передсмертна агонія комуністичної партії. Він здивувався і каже: «Як ви таке говорите, вас можуть заарештувати!...». Збаразький Рух випускав газету «Гомін». Вона виходила 12-ти тисячним  накладом і надрукувала інструкцію, що в разі перемоги ГКЧП Рух перейде на нелегальне становище і буде готувати народ до повстання». 

Зі спогадів М. Дикого, військовий комісар району прибув на  засідання Ради Руху та  в міську раду і попередив: «Влада Руху закінчилася, скоро владу в Збаражі візьмуть військові». Рухівці посміялися і сказали: «Добре, добре, буде видно, хто переможе». А через два дні путч провалився.

І вже Збаразька районна газета «Народне слово» 23 серпня поряд епохальним зверненням комуністичних керманичі області «зберігати спокій і витримку» надрукувала інформацію цілком протилежного змісту: «Демократія дала відсіч путчистам. Надзвичайний стан у країні скасовано».

Обклеїли листівками пам’ятник Леніну

Не змирилися з появою ГКЧП патріотично налаштовані люди в і Підволочиському районі.

Борис Діденко (на той час –  голова Надзручанської територіальної організації НРУ (Підволочиський і Волочиський райони), згодом – голова районної ради і тричі селищний голова Підволочиська, нині – директор Підволочиського історико-краєзнавчого музею) згадує: «19 серпня 1991 року я з друзями надрукував листівки про те, що гекачепісти – злочинці, їх будуть судити, і обклеїли ними в Підволочиську пам’ятник Леніну, будівлі прокуратури, міліції. Десь півдоби я не жартома тривожився. А потім аж стало дивно: що то за ГКЧП, коли мене і друзів ніхто не затримує. Але наступного дня мене і побратимів-рухівців викликали в районну прокуратуру пояснити, що це за листівки… Якби переворот був серйозний, то ми б не вистояли, бо Рух не мав мілітарних структур. На відміну від УРП, де основу становили політв’язні, НРУ – це був громадський рух, порив, емоції, там було багато розумних людей, переважно інтелігенція. Але туди заслали чимало провокаторів. Бо компартії був потрібен РУХ, абсолютно керований, який очолює, наприклад, Богдан Бойко, якого можна купити меблями чи іншими матеріальними благами…»

Комуністи виходять з  компартії

Після невдалого ГКЧП комуністи почали масово виходити з компартії. Наприклад, газета Тернопільського району «Подільське слово» від 31 серпня  писала, що на цукрозаводі «Поділля» трудовий колектив ще 23 серпня засудив учасників та натхненників путчу. А парторганізація комбінату шляхобудівельних матеріалів того ж дня прийняла рішення про саморозпуск. Одноголосно заявили про вихід з лав КПРС комуністи-працівники колгоспу «Радянський хлібороб». А в Збаразькому районі була створена окрема комісія з ліквідації партійних квитків, яку очолили колишні комуністи – тодішній заступник голови райвиконкому Степан Біскуп та Іван Лихач (секретар комісії). І щоб ви думали? Із 1956 членів КПРС у районі зібрали лише 524 партквитки, а на руках у комуністів залишилося 1400!

А 23 серпня Тернопільський міськвиконком розпорядився (ще до заборони компартії!) опечатати і взяти під охорону всі компартійні об’єкти на території міста – приміщення обкому, міському і райкому компартії. Того ж дня багатотисячне віче на Співочому полі приймає радикальні вимоги – вихід України зі складу УРСР, створення власних збройних сил і органів безпеки, заборона компартії і націоналізація її майна, визнання національної символіки державною. Після того учасники віча рушили до будівлі обкому з бажанням негайно припинити його діяльність. Та чекати на виконання згаданих вимог довго не довелося, адже 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення Незалежності України.

Як забороняли компартію в районах

Одразу після проголошення незалежності в районах міські ради і райвиконкоми стали забороняти  діяльність райкомів компартії, заморожувати їх рахунки в банку. Райвиконкоми брали під свій контроль приміщення райкомів. Наприклад, 24 серпня Збаразька міська рада прийняла рішення – тимчасово припинити діяльність Збаразького райкому партії до прийняття рішення Верховною Радою УРСР. Того ж дня райком партії опечатали, виставили варту (газета «Народне слово» від 27 серпня 1991 року). Мирон Дикий згадує ті доленосні події: «У приміщенні райкому компартії ми зробили виїзне засідання Ради Руху і  заявили першому секретареві райкому Михайлові Саєнку: «Компартія має бути розпущена, ми прийшли опечатати кабінет, і тому просимо його звільнити. Він тремтячим голосом погодився і віддав нам ключі…».

У Підволочиську так само того дня опечатали райком партії і сказали райкомівцям: «Забирайтеся геть!». А 25 серпня райком компартії ліквідували в Зборівському, Тернопільському та інших районах області. Газета «Прапор волі»(Зборів) від 28 серпня бідкалася, що «масове безробіття прийшло на Тернопілля. Без праці залишилися сотні працівників компартійних комітетів. Залишилося тільки працевлаштувати людей, адже в тих комітетах працювали високоосвічені, знаючі справу фахівці».

Викидали компартію із засновників газет. 25 серпня Тернопільський облвиконком розпорядився «вважати єдиним засновником і видавцем «Вільного життя» трудовий колектив редакції». Крок до роздержавлення місцевих ЗМІ зробили і в Теребовлі. Депутати райради змінили засновників районної газети «Трудова слава» – ними стали районна рада і трудовий колектив редакції, а замість Івана Вандяка редактором призначили Галину Цуберу (газета «Трудова слава» від 31 серпня).

Ленін пішли…

У Бережанах та інших містах і селищах області проголошення Незалежності України стало останнім сигналом до повалення тоталітарних вождів. 26 серпня депутати Бережанської міської ради прийняли пам’ятне, нехай і запізніле рішення – демонтувати пам’ятник В. Леніну перед райвиконкомом і Ф. Дзержинському на території райвідділу міліції і передати їх на тимчасове зберігання – відповідно в комунгосп і райвідділ міліції. Сесія міськради також рекомендувала усім трудовим колективам міста демонтувати комуністичну символіку (газета «Бережанське віче» від 28 серпня). Того тижня ленінопад стався у Збаражі, Скалаті, Козовій та інших міста і селищах  області.   

У райкомах знищували документи про підтримку ГКЧП

Львівщина була єдиною областю, де  В’ячеслав Чорновіл, який тоді очолював обласну раду, виявив і оприлюднив шифротелеграми обкомам партії з Москви, як діяти. З  них  було видно, що компартія України підтримала ГКЧП. І тому, коли провалився путч, в Тернопільському обкомі і райкомах партії в авральному порядку в підвалах на станку знищували документи, які засвідчували причетність компартійних структур до ГКЧП, а водії вивозили порізані папери. Зі спогадів Мирона Дикого: «У Збаражі наші рухівці цілодобово чергували в приймальні райкому партії. Але  кілька груп на чергування в нічну зміну не прийшли. Напевно, тих хлопців залякали. Наш провал був у тому, що ми  не змогли виявити, хто різав папери і хто їх вивозив…». І тому створені комісії з розслідування причетності обкому і  райкомів партій пішли з порожніми руками, не накопавши компромату».

Партійний і комсомольський апарат, директори підприємств в ті дні були налякані і розгублені. Та  менш консервативні і більш далекоглядні з них модернізували «Відозву-91»(серед них – В. Левченко, Б. Хижняк, Р. Яремчук та інші) до всіх демократичних партій та громадських організацій. І вже не пропагували, як раніше, ідею «суверенній Україні – суверенну компартію», а пропонували створити єдиний демократичний фронт з організаційною основою – Народним рухом. Цей заклик в кінці серпня – на початку вересня 1991-го надрукували всі районні газети,  обласні газети «Відродження» та «Вільне життя». Поговорили-написали, а демфронт так і не був створений.

Чому демократи не здобули більшості в райрадах, облраді і Верховній Раді

Після проголошення Незалежності комуністи та господарники хоч і мали більшість у багатьох  райрадах Тернопілля (крім міських рад), проте демократичні депутати могли там правити бал. Яскравий приклад – Підволочиськ.

Ось що згадує Борис Діденко: «24 серпня і особливо референдум 1 грудня 1991 року – це шанс, даний Богом збудувати заможну і розвинуту Україну. Комуністи, які мали тоді більшість в Підволочиській райраді, нізащо не захотіли відмовитися від влади. Ми, рухівці, тиснули на них, і 8 жовтня 1991 року заблокували роботу райради, не дали, навіть, вийти в туалет, і, врешті-решт, всі комуністи в райраді написали заяви про складання депутатських мандатів. Так ми  розпустити районну раду. Тоді Верховна Рада прийняла постанову – призначити вибори до Підволочиської районної ради у день референдуму 1 грудня. За результатами виборів рухівці Підволочиського району одні з небагатьох  районів області здобули більшість в райраді.

14 грудня 1991 року мене обрали головою райради і райвиконкому. Добрих фахівців, які керували районними галузевими відділами і установами, ми залишили на посадах. І у 1992 році ми домоглися економічного зростання в районі – 129% у порівнянні з 1991 роком, коли при владі ще знаходилися комуністи. Успіх був обумовлений тим, що ми не крали. А декількох керівників державних установ, які стали пригрібати для себе, ми звільнили. Так вчинили, наприклад, із   начальником управління сільського господарства Миколою Разгоном, котрий не посоромився вибувати хлів довжиною майже  50 метрів. Але тоді Богдан Бойко, як керівник обласної організації НРУ і його команда, робили все для того, щоб ми пішли на дно: у район давали менше пального, як наприклад, Бережанам чи Підгайцям. Комусь було вигідно довести: от бачите, рухівці ні до чого не здатні, вони вміють тільки гарно говорити».

Переформатування влади відбулося і в Тернопільському районі. Коли у 1992 році призначили представником Президента в районі члена УГС Романа Сидягу, демократичні сили вплинули на оточення голови райради, представника колишньої господарської еліти – Бориса Косенка, яке переконало його, що треба піти з посади. І  головою райради обрали Романа Решетуху.

«Це був важкий час, – заглиблюється в ту епоху Михайло Миколенко, який тоді був заступником голови райради. – Але із 1992 по 1994 роки Тернопільський район поліпшив економічні показники, і з бюджету багатших – міста Тернополя, Тернопільського і Чортківського районів – перерозподіляли кошти на користь бідніших районів».

Відкат назад. Вони вийшли з компартії, але компартія з них не вийшла

Але не минуло й трьох років, як за результатами виборів до 1994 року в усіх районних радах Тернопільщини, в тому числі у згаданому Підволочиському і Тернопільському районах, члени демократичних партій опинилися у критичній меншості. Виборці довірили мандати безпартійним головам колгоспів, їх бухгалтерам, головним лікарям і їх заступникам, директорам шкіл.

Схожа ситуація склалася і в обласній раді. Коли у 1990 році депутатів від демократичних сил  в представницькому органі області було лише на чотири менше (60 осіб), ніж комуністів, і за підтримки вулиці їм вдавалося ухвалювати ряд важливих рішень, то у 1994 році  у патріотичній Тернопільщині до облради обрали лише 14 демократів – членів НРУ, УРП, ДемПУ, ХДПУ, КУН. А у крісло голови обласної ради майже 40% виборців  посадили господарника Бориса Косенка (газета «Свобода» за 2 липня 1994 року).

Менше патріотичних сил стало і у Верховній раді. Коли у 1990 році Народна Рада налічувала 125 депутатів, то вже у другому скликанні Верховної Ради (1994-1998 роки) Народної Ради не було, а праві фракції Народного руху, «Реформи» і «Державність» на початку каденції ради налічували 104-105 депутатів із 450, а потім – ще менше.

«Чому люди, які зустрічали рухівців у 1989-1990 роках з хлібом-сіллю, вишитими рушниками, коли ми створювали осередки НРУ по селах, віддали голоси за комуністів? – запитує колишній голова Збаразького Руху Мирон Дикий і відповідає. – Далася взнаки рабська психологія більшості виборців, діяв страх, залякування з боку голів колгоспів та колишніх парторгів. Вони вийшли з компартії, але компартія з них не вийшли».

Михайло Миколенко розвиває цю думку: «Так, в нашого народу спрацювала психологія раба, яка не закінчилася зі скасуванням кріпосного права, а потім колгоспів і радгоспів. Крім того,  1993-1994 роках у державі був економічний занепад, на очах відбувалося знекровлення української економіки, бо багато керівників підприємств через малі підприємства навчилися виводити гроші в офшорні зони і, насамперед, в Росію. Все це супроводжувала гіперінфляція і зубожіння мільйонів людей. А демократичні сили як в області, так і в Україні не були об’єднані,  панував партійних егоїзм, у партії засилали багато козачків. Багато людей економічні невдачі, зубожіння пов’язували з демократією і тому проголосували за представників старої партійної і господарської номенклатури».                                    

Що пішло не так

Чому Україна опинилися серед найбідніших країн Європи (за доходом на душу населення)?

Народний художник України Богдан Ткачик, який із 1989 року був членом Політичного проводу крайової організації Руху, бачить такі причини неуспіху України:

«Потрібно було обрати Президентом України лідера Руху В’ячеслава Чорновола, бо Рух був тією силою, яка привела до Незалежності. Тоді Україна була б іншою. Але більшість народу цього не зрозуміла. Мало того, Рух був широким об’єднанням демократичних сил. Але туди увійшли і  ті, хто руйнував його зсередини, а потім знищив пана Чорновола. Зробила це рука Москви, але нашими руками. А в західних, найбільш патріотичних областях, ворожої агентури було найбільше, бо тут рухівці організовували масові мітинги, першими вивішували синьо-жовті стяг, і постійно вночі хтось у Тернополі його знімав…»

Тодішній активний учасник УГС Євген Філь переконує: «Демократичні сили на Тернопільщині були залежні від політики Києва і східних та південних областей. Прокомуністичними залишився схід, південь і центр України. Промовистий факт. Коли представники з комбайнового заводу поїхали за  шинами до комбайнів у Білу Церкву, тамтешня парторганізація їм сказала: «Якщо Леніна не поставите на місце (а його в Тернополі демонтували ще у серпні 1990-го),то ми вам коліс не продамо». Стратегічна помилка в тому, що потрібно було  одразу після референдуму 1 грудня,  навесні 1992 року зробити перевибори Верховної Ради. Є незалежна держава – має бути новий парламент, в якому демократичні сили здобули б 60-70% голосів, і сформували б новий уряд. Тоді  і Президент Кравчук поводив би себе зовсім по-іншому. І ми пішли б шляхом країн Балтії, Чехії, Словаччини. Цього не сталося.

Верховна Рада після проголошення Незалежності залишилася старою, а від неї залежало вирішення бюджетних та господарських питань в області. Крім того, наші люди, виховані в комуністичній системі, не готові були влаштовувати своє життя в незалежній державі. Вони хотіли все і негайно. Та ще й частина представників демократичних сил не витримали іспит на державотворення і дискредитували себе в різний спосіб. А люди то все бачили і вирішили: нехай краще будуть при владі комуністи, ніж демократи, які прокралися».

 Дещо іншої думки, чому так сталося, колишній некомуністичний директор Михайло Миколенко:

«Не потрібно було оголошувати референдум на підтримку Незалежності. Бо за три місяці комуністична еліта оговталася і перефарбувалася. А слід було одразу після Акту проголошення Незалежності розпустити стару Верховну Раду і призначити нові вибори. Комуністи туди не потрапили би, бо, навіть, на Донбасі шахтарі їх викидали через вікна з Леніним.

Інші причини занепаду України: слід було набагато раніше ліквідувати двовладдя, щоб районні і обласні ради мали свої виконавчі органи і не входили в конфронтацію з адміністраціями. Ми запізнилися з децентралізацією, щоб подрібнити місцеві еліти, які в багатьох регіонах ставили своє керівництво облрад. Одні облради шантажували своїми вимогами Київ, інші дивилися на Росію, ще інші – на Угорщину тощо. А потрібно було якнайшвидше вивести громади через новий бюджетний кодекс на прямі міжбюджетні відносини з Києвом, аби вони не залежали від цих місцевих еліт».

Екс-голова Руху в Підволочиську і Волочиську Борис Діденко важливу причину нинішнього незавидного стану України бачить у непроведеній люстрації: «Коли провалилося ГКЧП, то партапаратники, кадебісти не знали, як діяти, вони думали, що над ними буде Нюрбернзький трибунал-2. Але цього не сталося. І ми нині пожинаємо плоди не проведеної люстрації. А мало бути, як це зробили у країнах Балтії чи Східної Європи: якщо ти був на керівній посаді в компартії, комсомолі, КДБ чи сексотом – все, йди працюй на землі, займайся торгівлею, але забудь про політику. Нині згадані держави пішли далеко вперед. З іншого боку, не проведена люстрація – це узаконене рабство, бо людину, яка вчиняла злочин, тримають на гачку. Вона не може виступити проти влади, критикувати її і мусить виконувати волю будь-яких можновладців…»

А екс-голова Збаразького руху Мирон Дикий причини занепаду України розглядає  комплексно: ««Щоби мати українську державу, потрібно було зробити три речі, без яких держава не зможе існувати. По-перше, як заповідав В’ячеслав Чорновіл, ми повинні будувати державу на базі корінної нації. А це означає, що державою Україна повинні керувати не чужинці, а патріоти України. По-друге, потрібно було очистити Україну від ворожої агентури, розсекретити списки тайних співробітників КДБ. Наприклад, у Чехії в 1990 році владу довірили патріоту Вацлаву Гавелу. Прийняли закон, згідно з яким  прізвища агентів розсекретили для влади, але не обнародували. За цим законом агентам було заборонено на 10 років займати будь-які керівні посади і балотуватися в депутати різних рівнів. Їх не видворили з країни, але дали час для перевиховання. У 2000 році, коли вчорашні підняли голови, термін мораторію було продовжено ще на 5 років. Так чехи очистили тіло своєї нації від шкідників. Оце була справжня люстрація.

По-третє, потрібно було прийняти цивілізований закон про громадянство. Приміром, у США прибулим дають статус тимчасового проживання на 5 років. Згідно з ним  людина не бере участі у політичному житті держави, не голосує, не претендує на державну роботу. А потім треба скласти іспит з державної мови, з історії, і прийняти присягу. В Україні  у 1990-му громадянство надали всім, навіть ворогам. Тому  до сьогодні не маємо української України ,не маємо сформованої Нації».

                                                                    Роман ЯКЕЛЬ

Останні новини

Всі новини