Старший викладач по класу бандури Кошляківської музичної школи Ганна Борисівна Рогач майже півстоліття вчить дітей гри на бандурі та співу. Вона не мислить себе поза школою, як і її чоловік, викладач по класу баяна, композитор Ігор Андрійович Рогач. До речі, у свій час він 22 роки очолював музичну школу в Кошляках. Подружжя Рогачів дало початок музичній династії, адже їхня донька, зять і онуки теж пов’язали своє життя з музикою.
Хотіла бути юристом
Ганно Борисівно, розкажіть, будь ласка, про своїх покійних батьків, які прищепили Вам любов до музики і співу.
Моя мама від молодої дівчини була задіяна в сільському театрі. Вона переграла багато вистав. Тоді ще не було будинків культури, то вони робили постановки навіть у стодолах. Мама любила співати, мала гарний голос. Співав також і батько. Відколи в нашому селі був створений чоловічий хор, то мій батько був його постійним учасником.
Про те, як у мене проявилася схильність до музики, навіть не пригадаю. Багато дівчат мріють стати артистками, а я хотіла бути юристом. Моя ціль була стати прокурором. Але я дуже вдячна Богу, що мене це минуло, бо з моїм характером і емоціями я була б, мабуть, поганим юристом. Коли в Кошляках у 60-х роках відкрили музичну школу, тоді ще діти не знали, як виглядають музичні інструменти, бо на той час лише одиниці мали телевізори. Я прийшла поступати в музичну школу, а тодішній директор Ярослав Данилович Джава попросив мене заспівати. Я виконала пісню «Де синії гори, де гори Карпати…», а він одразу ж сказав, що мені потрібно йти на бандуру, бо в мене є голос і схильність до співу. Так я закінчила музичну школу, потім Тернопільське музичне училище ім. С. Крушельницької. Мені дуже пощастило з викладачами. Галина Яківна Кучма мене полюбила, тому давала мені багато додаткових уроків. Після училища я прийшла на роботу в Кошляківську музичну школу і все своє життя тут працюю. Не уявляю себе поза цією школою. На початках я вчилася разом із дітьми і продовжую це робити все життя.
Справу продовжують учні
Ви виховали не одне покоління бандуристок…
Клас бандури розвивався поступово. Тоді було багато дітей і в селі, і в школі. Зараз все по-іншому, але учні почали проявляти себе з хорошої сторони, ми з ними їздили по конкурсах. Мені дуже приємно, що найпершою моєю випускницею, яка брала участь в обласних конкурсах, була Ганна Загричук. Вона теж закінчила музичне училище, але так склалася доля, що вона була змушена виїхати за кордон і працювати там. За всі ці роки не було такого свята, щоб вона не зателефонувала і не привітала мене, не розпитала про мої справи. Коли вона приїжджає в Україну, то постійно заходить до мене в гості і цікавиться моїм життям та справами музичної школи.
В мене було дуже багато надзвичайно здібних учнів. Серед них Марія Підгурська, Лариса Шевчук, Богданна Щербатюк, Ірина Ткачук, Віталій Балабан і багато інших. З-поміж моїх випускників є лауреати міжнародних конкурсів, є такі, що пов’язали своє життя з музикою, зокрема Тетяна Джерж, Вікторія Касянчук, Наталія Балабан та Лілія Вікарук.
Був створений ансамбль бандуристів «Намисто», що став лауреатом обласного конкурсу «Консонанс», займали призові місця. Також був ансамбль «Червона калина», «Зернятко». Зараз із кожним роком дітей стає все менше і менше.
Скільки учнів маєте зараз?
У мене в класі бандури навчається 10 учнів. У 70-ті роки минулого століття було більше учнів, до того ж вони мали більше бажання вчитися. Сучасні діти дещо збайдужіли до навчання. Як казала Соломія Крушельницька, талант без праці розвіюється вітром. Часом дитина з меншими музичними даними завдяки своїй працьовитості добивається кращого результату, ніж та, що має талант, але не приділяє належної уваги його розвитку.
Мені головне навчити дітей добра, чесності, правди і вдячності. Важливо залишити після себе добрий слід, щоб хтось колись згадав.
Що порадите сучасним батькам?
Я ніяк не можу зрозуміти людей, які байдужі до музики. Колись я слухала одну цікаву передачу, в якій ішлося про те, що на декілька тисяч людей виходить лиш один прекрасний музикант, а на мільйон – лише один всесвітньовідомий. Але це не означає, що дітей не потрібно давати в музичну школу. Бо музика розвиває їх всебічно. Кажуть, що в музикантів добре працюють обидві півкулі головного мозку, обидві руки. Завдяки музиці в людині розвивається терпимість, наполегливість, посидючість, бо над кожним твором потрібно багато працювати. Музика – це розмова з космосом, з Всевишнім. Мені здається, що для дітей це дуже добре, коли вони вчаться в музичній школі.
Створили музичну династію
Окрім учнів, Ви заснували й сімейну династію музикантів…
Для мене музика – то моє життя. Поза нею я себе не уявляю. Це все можу сказати і про свою сім’ю. З моїм чоловіком Ігорем Андрійовичем Рогачем ми познайомилися в музичній школі. Я саме її закінчувала, а він прийшов працювати викладачем баяна. Через два місяці він пішов служити в армію. Після його повернення ми почали зустрічатися, а згодом поєднали свої долі і вже 46 років разом. Ми разом всюди – і вдома, і на роботі. Наша донька Маріанна теж закінчила музичну школу по класу фортепіано, музичне училище, Львівську музичну академію. Зараз працює викладачем-методистом Кропивницького музичного коледжу. Зі своїм чоловіком Богданом Максименком познайомилася, коли працювала концертмейстером у Львівському військовому інституті ім. П. Сагайдачного. Згодом вони одружилися і за направленням поїхали працювати у Кропивницький. Богдан – військовий диригент, зараз разом із Маріанною працюють у музичному коледжі. Їхні двоє синів теж музиканти. Старший Ігор закінчує 4 курс коледжу, молодший Роман навчається на другому курсі. Вони обидва, як і їх батько, духовики, хоча закінчили класи вокалу, обоє гарно співають. Володіють і фортепіано. Ігор є лауреатом другої премії міжнародного конкурсу ім. М. Старовецького, який проводиться у Тернополі. Мріє стати військовим диригентом.
Знаю, що окрім викладання Ви та Ваш чоловік маєте і творчі напрацювання…
У музичній школі я працюю з 1972 року. 22 роки мій чоловік був директором цього закладу, але він людина творча, тому відмовився від цієї посади і присвятив себе викладанню гри на баяні, написанню музики. Ми обоє маємо свої напрацювання. Ігор Андрійович пише дуже багато. В нього є численні твори для ансамблю баяністів «Швиденькі пальчики», який отримав Гран-прі на обласних конкурсах, для ансамблю «Дебют», що теж займав призові місця, обробки народних пісень, твори для дітей. Пишу трохи і я. Мріємо видати ці наші напрацювання.
Серед кращих учнів мого чоловіка – Максим Вербицький, який зайняв призове місце на міжнародному конкурсі в Італії, працює в Німеччині, Роман Шевчук, який зараз грає у військовому оркестрі.
