На запрошення волонтерок Альони Авакян і її донечки Тані ми завітали в госпіталь до пораненого Захисника, який захотів розповісти свою особисту історію про участь в захисті України в часі повномасштабної війни. 
Поранений воїн Володимир Червінський (позивний «Агроном») родом з Любара, що на Житомирщині. У 2024 році пішов у ТЦК оновити дані і так потрапив на війну. На той час йому було 56 років.
У молоді роки пан Володимир працював на будові в Києві, згодом був агрономом в агрофірмі «АТК», відтак оператор на комплексі.
– Спершу мене відправили в навчальний центр «Десна», де за 45 днів я став повноцінним солдатом, – розповідає поранений воїн. – Тоді я потрапив у 31-шу мото-піхотну бригаду. Бойові завдання виконували біля Оріхова на Запорізькому напрямку. 6 вересня 2024 року біля Малої Токмачки внаслідок скиду з ворожого дрона отримав поранення. Там російський дронів більше, як в нас комарів. Рука і нога були перебиті. Наклав собі турнікети. Дві доби чекав на евакуацію.
Володимиру Червінському поранило руку, ногу, черевну порожнину. Лікарі у Запоріжжі видалили селезінку і відправили його на Дніпро. Дванадцять днів пробув у реанімації. Потім місяць лікувався в Києві, а звідти вже перевели в Тернопіль. Загалом переніс до 20 операцій. Наразі рука вже більш-менш працює. Нога ще в апараті, її розтягували.
– Тернопільські лікарі кажуть, що невдовзі я знову зможу ходити, – каже поранений. – Тут хороші спеціалісти – лікарі від Бога.
Вдома на пана Володимира чекають дружина, діти та троє внучат.
З гіркотою в голосі поранений каже про те, що в 56 років бути піхотинцем дуже непросто, можливо, з нього було би більше користі на бронетранспортері, бо в такому віці бігати – то вже понад силу. Скаржиться, що минув рік від його поранення і виплати зняли, а далі – живи, як хочеш. Його болить те, що поранених обманюють, не сплачують заборговані виплати і це попри те, що люди втратили своє здоров’я, захищаючи Батьківщину. Підсумовуючи свою розповідь додає: «Годі добитися справедливості в державі, де можновладці приймають закони «під себе». З побратимів, з якими воював, я підтримую зв’язок. Більшість із них вже отримали інвалідність, а є й такі, що полягли на полі бою. Хотів би побажати усім українцям, щоби пошвидше закінчилася ця війна і ми жили собі спокійним життям».
Леся ЗАМОРСЬКА
