Розведення великої рогатої худоби, свиней, овець, коней, відоме вже з часів неоліту. На території України тваринництво, зокрема скотарство і вівчарство, розвивається досить інтенсивно з трипільської культури як кочове. Особливе місце воно, будучи кочівним, займало у кімерійців та скіфів. Тваринництво завжди було важливою галуззю господарювання, джерелом продуктів харчування і різноманітної сировини. Створення культурних порід тварин було справою тривалої та систематичної праці людей багатьох поколінь. Селекційна робота стародавньої людини була своєрідним мистецтвом і проявилась у прирученні, одомашненні, використанні диких тварин та їх зображенні у вигляді наскельних малюнків.
Велику рогату худобу широко використовували як робочу силу і транспортний засіб. Наприклад, з бронзового віку її використовували для оранки землі. Значною мірою одомашнення і розведення худоби не тільки забезпечувало людину продуктами харчування, але дозволило створювати їх резерви і навіть надлишки, що давало поштовх для торгівлі.
Античну елінську науку, яка розквітає у Греції у ІІІ столітті, можна вважати початком науки про тваринництво. Започаткували її просвітителі минулих часів Котон, Варрон, Колумелла та Пліній Старший. Однак перші дослідження з розведення та селекції тварин з’явилися в середині ХVІІІ століття. Велике значення для відгодівлі худоби мали луки, долини з перелісками, різноманітні вигони для домашніх тварин, а подекуди й відгінні пасовища. У ХІХ ст. сільське господарство України пристосувалося до потреб світового хлібного ринку, що призвело до формування своєрідної структури посівних площ. Колись вільні степові простори розорювалися й засівалися пшеницею та ячменем. Кормова база тваринництва скорочувалася.
Ці та інші чинники негативно впливали на розвиток скотарства. Часопис Харківського товариства сільського господарства, порівнюючи статистичні дані за період з 1888 р. до 1911 р. довів, що поголів’я худоби порівняно зі зростаючим населенням помітно зменшилося. На заміну колишнім лукам і сіножатям та ковиловій цілині мало прийти травосіяння, зокрема люцерною. Слід враховувати, що для продуктивного скотарства в умовах стійлового утримання худоби потрібні у значних обсягах й інші кормові засоби. За нестачі та дорожнечі мінеральних добрив тільки чисельне тваринництво могло забезпечити польове господарство перегноєм і сприяти підвищенню врожайності хлібних та інших культур. 
Попри ці та інші труднощі, в Україні в ХІХ ст, особливо на Правобережжі, з’явилися нові кормові засоби для стаціонарної відгодівлі худоби. Сотні цукрових, винокурних та пивоварних заводів почали забезпечувати скотарство кормами – буряковим жомом, мелясою, пивною гущею та побічними продуктами переробки картоплі на крохмаль. Але найкращим харчовим продуктом для худоби став буряковий жом. Повсюди у сусідніх з цукровими заводами селах велася відгодівля худоби для ринкового збуту. За ціни жому близько 2 коп. за пуд перед скотарством України відкривалися прекрасні перспективи для стійлового утримання худоби, переробки кормових продуктів на м’ясо а відповідно переходу до інтенсивних форм ведення скотарства. На теренах України розводили різні породи великої рогатої худоби. У зоні Полісся й почасти на прилеглих до нього територіях переважали бура м’ясомолочна й біло-хребтова породи, а на Волині переважно червона німецьких колоністів. На лісостепових просторах найбільш поширеною була українська сіра порода. За підрахунками тут нараховувалося близько 7 млн голів цієї породи, що становило четверту частину всієї великої рогатої худоби. Зовнішньою ознакою сірої української породи була різних кольорів масть – від світло-сірого до темнуватого. Шкіра цих тварин, товста й дуже щільна, шерсть відзначалася рідкісною густотою і пружністю, а, отже, пристосованістю до кліматичних умов. Надзвичайно високою була працездатність волів сірої степової породи, які могли працювати по 10–12 годин щоденно і перевозити у парній запряжці до 100–120 пуд. вантажу. До того ж, воли сірої породи характеризувалися стійкістю до захворювань, зберігаючи працездатність протягом 12–15 років, після чого відгодовувалися для забою. На початку ХХ ст. в Україні з’явилася мережа спеціалізованих приватновласницьких господарств м’ясного і молочного напрямів. Розпочався перехід до стійлового утримання великої рогатої худоби. Зросла роль селян у виробництві продуктів тваринництва. Проте вивіз на світовий ринок у великих обсягах кормів гальмував розвиток тваринницької галузі сільського господарства.
Підготував Георгій ШТОЛЬЦ
