Ось уже четвертий рік триває повномасштабна війни. Наші Захисники відстоюють кожен метр рідної землі, докладаючи титанічних зусиль, жертвуючи власним здоров’ям і, на превеликий жаль, віддаючи свої життя.
Аби подякувати їм за їхній неоціненний вклад у перемогу України і зберегти для майбутніх поколінь історію про їхню звитягу і жертовність, пропонуємо до уваги читачів розповіді про реалії війни від поранених воїнів, які лікуються в обласному госпіталі. Ми завітали сюди з волонтерками Альоною Авакян та її одинадцятирічною донечкою Тетянкою, які вже третій рік регулярно відвідують військових у госпіталі, приносять їм смаколики, спілкуються, піднімають настрій. Таня залюбки дарує пораненим фотокопії своїх малюнків, які створює на різні конкурси і, за звичай, отримує призові місця. У палаті №16 ми познайомилися з Віталієм Михайлюком (позивний «Мікус»). Він родом із у м. Заліщики. На війну пішов добровольцем у травні 2023 року. Потрапив у саперно-інженерну частину у Кам’янець-Подільський.
– Коли я пішов захищати Батьківщину як доброволець, тоді ще не знав, що буду сапером, – розповідає Віталій Михайлюк. – Вже у навчальному центрі дізнався про це.
Після проходження навчання потрапив на Донеччину у 54-ту бахмутську бригаду. Брав участь у бойових діях на Куп’янському напрямку, воював біля Сіверська, Часового Яру, Покровська. В боях під Куп’янськом отримав звання молодший сержант.
– Ми з побратимами йшли мінувати позицію, – пригадує. – Поблизу були прильоти. Мого командира поранило. Тож я після виконання завдання вертався за ним 3 км і тягнув його на евак. Власне за це і отримав військове звання.
Віталій Михайлюк був поранений внаслідок того, що поблизу бліндажа, де він перебував разом із побратимами, прилетів 152 калібр. Спалахнуло полум’я, бійці ледь не згоріли живцем.
– Я вибирався з бліндажа і допомагав своїм побратимам, – розповідає. – Одного витягнув і супроводжував його кілометр, не знаючи, що в мене самого зламана нога. Про це дізнався вже у Слов’янську, коли потрапив у лікарню. Тобто ногу я зламав ще о 14 годині, а гіпс отримав вже о 24-тій.
Після цього «Мікуса» відправили додому на 30-ти денну реабілітацію. Відтак пройшов першу ВЛК – пораненому продовжили лікування ще на 30 днів, тоді після другої дали ще 30. Третя військово-лікарська комісія визнала Віталія Михайлюка «обмежено придатним». Тож він перевівся в тилову частину – 647-му зенітно-кулеметну бригаду. Нещодавно йому зробили операцію на ногу – встановили титанову пластину. Наразі він знову проходить реабілітацію.
Захисник нагороджений відзнакою Міністра оборони України «Хрест пошани», медаллю учасника бойових дій і золотим тризубом.
Пишається тим, що захищав Батьківщину, як і свого часу його дід і прадід.
– До речі, мій прадід Іван Білявський, який після Першої світової війни опинився в Америці, мав пластину в голові, а я в нозі, – додає Віталій Михайлюк. – А мій дід Костянтин Михайлюк був учасником Другої світової війни. Служив сапером. У одній із фронтових газет вийшла замітка «Подвиг сапера», де йшлося про бойову операцію по висадженню у повітря залізничного моста, яку він проводив разом із побратимами. Був поранений в боях за Будапешт. Коли він допомагав переправляти через Дунай покалічених у битвах хлопців, то сам дістав три тяжких поранення. Переможну весну зустрів на госпітальному ліжку. Мав бойові нагороди. Після повернення додому у нього та його дружини Марії народилося семеро дітей та багато внуків.
Прадід Віталія Михайлюка Іван Білявський – ветеран Армії США і Першої світової війни. Свого часу він був вояком найславнішої піхотної дивізії армії США «The Big Read One». 7 жовтня 1918 року під час боїв у місті Аргон (Франція) отримав важке проникаюче поранення черепа. З 15 лютого по 28 травня 1919 року проходив лікування у військовому госпіталі «Cape May», де переніс важку операцію і йому встановили пластину. Іван Білявський отримав високу нагороду – «Пурпурове Серце» і номінований до двох найвищих відзнак «Medal of Honor» і « Distinguished Service Cross». Окрім цього отримав доволі високу грошову винагороду і пожиттєву військову пенсію. Помер 11 листопада 1979 року через 60 років у день закінчення Першої світової війни. Могила ветерана і героя Армії США знаходиться в цвинтарі у селі Торське, де він народився у 1897 році.
Леся ЗАМОРСЬКА
