Ось уже три роки, як в Україні триває повномасштабна війна. Наші мужні воїни докладають величезних зусиль, аби захистити нас від «русского міра», і платять за це надзвичайно велику ціну, – жертвуючи власне здоров’я і, на превеликий жаль, віддаючи своє життя.
Аби подякувати їм за їхній неоціненний вклад у перемогу України і зберегти для майбутніх поколінь історію про їхню звитягу і жертовність, пропонуємо до уваги читачів розповіді про реалії війни від поранених захисників, які лікуються в обласному госпіталі. Палата №13 ось уже третій рік є місцем перебування та лікування Сергія Печерога з Кропивницького, а нещодавно його сусідом став важкопоранений Артем Бобриченко з Одеси. Ми завітали сюди з волонтерками Альоною Авакян та її десятирічною донечкою Тетянкою, які вже понад рік регулярно відвідують військових у госпіталі, приносять їм смаколики, спілкуються, піднімають настрій. Таня залюбки дарує пораненим фотокопії своїх малюнків, які створює на різні конкурси і отримує призові місця.
8 років на війні і 3 – в госпіталі
Захисник Сергій Печерога (позивний «Маяк») призваний на військову службу в 2015 році по мобілізації і до 2022 року захищав Україну в лавах ЗСУ. Він родом із Кропивницького. Служив в Одесі в 35-ій окремій морській бригаді. Повномасштабне вторгнення зустрів на Луганщині. Був поранений під Сіверськом Донецької області. Лікується ось уже третій рік, проте інфекція щоразу стає на заваді одужанню.
У Кропивницькому живе мама та брат захисника. Була в нього й цивільна дружина, з якою є спільна чотирирічна донечка. На жаль, дружина не приїжджає у госпіталь до Сергія. Вона разом із донькою живе у Дніпропетровській області.
За 8 років на війні Сергій звик до всього, проте найстрашнішим для нього є втрата побратимів.
– Я служив з хлопцями з 2015 року, тому щоразу дуже боляче дізнаватися, коли хтось із них загинув, – каже захисник. – Обов’язок захищати Україну – це найбільша мотивація, бо ніхто не хоче бачити «русскій мір» в Україні. Ми прекрасно жили без нього і досі стоїмо на захисті нашої землі.
Поранений вважає, що повернути території України до кордонів 1991 року – дуже складне завдання, тому наразі пріоритетом є не втратити ті території, які зараз під нашим контролем.
Сергій підтримує зв'язок зі своїми побратимами. З-поміж них є ті, хто й далі на бойових позиціях, є поранені, котрі лікуються в госпіталях.
– Мені в цивільному житті трохи незвично, хочеться повернутися до своїх побратимів, – каже захисник. – Дико бачити, як більшість людей не розуміють, що в нас іде війна і поводяться так, ніби її нема. Це дуже погано. Хочеться, щоб люди не забували про війну, щоб допомагали армії. Вони ж бачать, що практично щодня хлопців привозять «на щиті», бачать, яку високу ціну ми платимо, тому помагайте, донатьте, збирайте, що можете, робіть все для перемоги! Мене вражає, коли маленькі діти стоять і збирають донати, бо війна забирає в них дитинство.
Біля ліжка і над ліжком Сергія дуже багато різноманітних подарунків, які передають діти, тож він все це зберігає, бо йому приємна їхня увага, до того ж він цінує їхню працю, вкладену у кожний виріб.
Поранених військових у госпіталі відвідують волонтери, дехто навіть організовує для них поїздки на концерти, вистави, виставки, щоби вони змінили обстановку і трохи відпочили.
– Хочу подякувати волонтерам із Тернополя, лікарняному двіжу, Тані та її мамі Олені, які регулярно приходять до нас, піднімають настрій, – додає Сергій. – Не знаю, де вони знаходять стільки часу, але те, що вони роблять для нас – це просто бомба. У Тернополі дуже круті волонтери! Особлива подяка волонтерам Галині та Наталії, які приходять до нас щосуботи і приносять домашню їжу, та волонтерці Світлані, яка організовує поїздки на різні культмасові заходи.
За 25 днів переніс 22 операції
Поранений 33-річний воїн Артем Бобриченко (позивний «Бобер») нещодавно став сусідом по палаті Сергія Печерога. Родом він з Одеси. Мобілізований з літа 2024 року. У цивільному житті працював на будові, також був водієм, вантажником. Після мобілізації пройшов 35-денне базове навчання у Вінниці. Тоді вже у бойовому батальйоні його призначили водієм. Спочатку базувалися під Миколаєвом, тоді відправили на Харківщину, де воювали три місяці у складі 154-ої бригади. Артем із чотирма іншими водіями жив у лісі поряд із автомобілями, їжу готували собі самі.
– Ми приїхали на підмогу 137-ій бригаді, – розповідає захисник. – Я був водієм. Мій автомобіль двічі атакував дрон. Мені не пощастило – машина перевернулася, бо по тій стався скид. Тоді мене відправили в мінометний розрахунок. Я вперше сходив на позиції, все було добре, 4 дні ми відпрацювали. Вдруге, 31 грудня, ми знову поїхали на позиції, пробули три дні. Третього січня нас атакували і нас усіх поранило. Над нами висів ворожий дрон, тож наш командир відволікав його увагу на себе. Я лежав на землі із перебитими трьома кінцівками і пораненою рукою дві години. Розумів, що кричати не варто, бо буде велика крововтрата, порухатися не міг. Почув, що знову летить дрон, прикинувся двохсотим, хоча за тих дві години дрон прилітав ще 5 разів. Пощастило, що поруч зі мною було дерево, а наді мною – гілка. Дрон зробив скид, щоби добити мене, але потрапив у гілку, яка впала поруч. Через дві години прибіг наш командир, наложив мені турнікети. Тоді приїхав евакуаційний транспорт і мене відвезли спочатку на стабпункт, а тоді у госпіталь у Дніпро. Лікарі мені врятували лише одну ногу і дві руки.
Вже 11 січня Артема перевезли до Києва. Спочатку в оглядову кімнату, а тоді одразу ж на чергову операцію. Загалом з 11 січня до 5 лютого поранений переніс 22 операції. В Тернопіль Артема привезли 8 лютого на продовження курсу лікування. Його болять рани й дошкуляють фантомні болі, які він мужньо терпить. Попереду – чергові операції, лікування, реабілітація і протезування. Попри все Артем не втрачає надії на те, що буде ходити і мріє, як і всі українці, про день нашої перемоги.
У рідній Одесі на повернення Артема з нетерпінням чекають мама і два брати. Тож бажаємо йому, його сусіду по палаті і всім пораненим захисникам якнайшвидшого одужання і щиро дякуємо їм за те, що стали на захист нашої України!
Леся ЗАМОРСЬКА
