Не зумівши загнати українських землеробів у колгоспне рабство, московська влада в 1932-33 роках нещадно вдарила по них жорстоким голодомором. Геноцидом російські сталінські окупанти, як і тепер їхні нащадки – путінські посіпаки, намагалися знищити українців як націю і відірвати їх від індивідуального сільгоспвиробництва на своїй землі.
У 1928 році, як інформує МУЗЕЙ ГОЛОДОМОРУ, керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію – об’єднання індивідуальних приватних селянських господарств у колективні господарства державної власності. Кожному селянину нараховували певну кількість трудоднів, за відробіток яких платили натуральним продуктом. Однак переважно трудодні були настільки мізерними, що позбавляли селянина можливості прохарчувати себе і свою родину. З огляду на потужне почуття індивідуалізму українських землеробів, в Україні насадження колгоспної системи викликало спротив. Тому селян насильно заганяли у колгоспи шляхом терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики «куркулі», «буржуазні націоналісти», «контрреволюціонери» та знищував цих людей.
На Донеччині розкуркулену українську сім'ю виганяють з рідної домівки, куди одразу ж вселяють завезених росіян – предків теперішніх колаборантів і "ждунів"
Політика комуністичного тоталітарного режиму викликала опір українського народу. Історики зафіксували близько 4 тис. масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації, політики оподаткування, пограбування, терору та насильства.
Почуття національної ідентичності українського селянина разом з його ментальним індивідуалізмом суперечило ідеології Радянського Союзу. Воно було основою українського націоналізму і становило загрозу єдності та самому існуванню СРСР. Саме тому об’єктом злочину геноциду стала українська нація, для послаблення якої сталінський тоталітарний режим геноцидом винищив українське селянство як питому частину нації і джерело її духовної та матеріальної сили.
Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали в Кремлі. Не бажаючи втратити Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, замаскований під плани здавання хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна як штрафи за невиконання плану. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив усі шляхи до порятунку. Лише селянам України та Кубані було заборонено виїжджати до міст, до Росії і Білорусі. 22,4 мільйони людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору.
Й. Сталін, який вважав селянство основою національного руху, завдав удару по українських селянах як носіях української традиції, культури та мови. У 1932 році для України було встановлено нереальний до виконання план хлібозаготівель у 356 млн пудів хліба. Для затвердження цього плану до Харкова прибули найближчі соратники Сталіна – Каганович і Молотов, добре проінформовані про розпал голоду вже в першій половині 1932 року в Україні. Геноцид було організовано і вчинено шляхом узаконення насильницьких дій та масового вбивства українців. Близько 400 архівних документів це підтверджують.
На початку 1930-х років політика колективізації в Україні зазнала краху. Селяни масово покидали колгоспи та забирали своє майно: худобу, інвентар, зароблене збіжжя. Для збереження колгоспів і майна у руках держави режим 7 серпня 1932 року прийняв репресивну постанову, яка в народі отримала назву «закон про п’ять колосків».
Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» все колгоспне майно прирівнювалося до державного, а за його розкрадання було встановлено жорстоке покарання. Згідно з цим законом держава карала голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років з конфіскацією майна або розстрілом. Було організовано спеціальні групи людей, які обшукували населення, аби силою вилучати зерно. Такі обшуки супроводжувалися терором, фізичними та моральними знущаннями над людьми.
Відбувалося повне вилучення всього зібраного українськими селянами збіжжя, яке продзагони відвозили на залізницю, а звідти в московію
Наступним геноцидним рішенням стало встановлення натуральних штрафів – права держави забирати у селян не лише зерно, а й інші продукти харчування та майно, яке можна було продати або обміняти на їжу. Такого явища не було в жодній іншій республіці СРСР. З метою посилення голоду в Україні політбюро ЦК КП(б)У під тиском Молотова 18 листопада 1932 року ухвалило постанову, якою було запроваджено специфічний репресивний режим – «чорні дошки». Занесення на «чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборону торгівлі і підвозу товарів, заборону виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією. У 1932–1933 роках режим «чорних дощок» діяв у 180 районах УСРР (25% районів). Такий репресивний режим було застосовано лише в Україні і на Кубані, тобто в місцях компактного проживання українців.
Кремль створив умови життя, розраховані на знищення частини української нації, шляхом повного вилучення всіх продуктів харчування. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року за підписами Сталіна і Молотова заблокувала українців в межах голодуючої території, заборонивши виїзд із УСРР і Кубані за хлібом. До жодного іншого адміністративного регіону СРСР чи республіки подібного рішення не було застосовано.
Сталінський режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовився від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади та Міжнародний Червоний Хрест.
Навесні 1933 року смертність в Україні набула катастрофічних масштабів. Пік Голодомору припадає на червень. Тоді щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисячі осіб, щогодини – 1168 осіб, щохвилини – 20. В цей час Москва надала Україні насіннєву (для посівної кампанії) та продовольчу позики. Якщо продовольча й надходила до села, то її надавали переважно у формі громадського харчування і лише тим колгоспникам, котрі ще були здатні працювати й жити в польових станах.
Все це відбувалося за наявності великих запасів зерна у централізованих державних резервних фондах та масштабного продовольчого експорту. Дії тоталітарного режиму підтверджують намір знищити частину української нації у визначених часових межах.
Під час вчинення особливо тяжкого злочину геноциду в 1932–1933 рр. комуністичний тоталітарний режим знищив мільйони українців.
Радянський Союз переконав міжнародну громадськість «не побачити» масового вбивства українців за допомогою пропаганди та підкупів окремих журналістів. Однак були публіцисти, які писали правду. Збереглися звіти послів, дипломатів. Режим ужив заходів, щоб стерти пам’ять про вбивство мільйонів українців,
Але пам’ять народу є незнищенною і з встановленням Незалежності України заборону говорити про Голодомор було зірвано. Сучасні рашисти на чолі з недоумком путіним за прикладом сталіністів здійснюють геноцид українського народу, щоб у такий спосіб знову загнати його в московську неволю. Пам’ятаймо історію, що вчить нас на смертях мільйонів співвітчизників про те, що ніколи й за жодних обставин не треба не те, що бути разом, а й навіть зближатися з росією.