Розпочався четвертий рік повномасштабної війни. Наші захисники відстоюють кожен метр рідної землі титанічними зусиллями, жертвуючи власне здоров’я і, на превеликий жаль, віддаючи своє життя.
Аби подякувати їм за їхній неоціненний вклад у перемогу України і збереження для майбутніх поколінь історію про їхню звитягу і жертовність, пропонуємо до уваги читачів розповіді про реалії війни від поранених воїнів, які лікуються в обласному госпіталі. Ми завітали сюди з волонтерками Альоною Авакян та її десятирічною донечкою Тетянкою, які вже другий рік регулярно відвідують військових у госпіталі, приносять їм смаколики, спілкуються, піднімають настрій. Таня залюбки дарує пораненим фотокопії своїх малюнків, які створює на різні конкурси і отримує призові місця.
Пережив два місяці коми
Поранений 29-річний захисник Олександр М’ясніков – позивний «М’ясник» родом із Дніпропетровської області. У цивільному житті після закінчення Новомосковського металургійного технікуму працював механіком на станції технічного обслуговування.
Був мобілізований у 2024 році. Пройшов відповідне навчання в Черкасах. Тоді потрапив на службу в 425-й окремий штурмовий полк «Скала». Не раз зі своїми побратимами виходив на штурми, зачищаючи від ворогів населені пункти на Торецькому та Покровському відтинках фронту, де і досі тривають найзапекліші бої. Із завдань Олександр повертався неушкодженим. Проявив себе як хороший боєць, тож його призначили командиром.
Важке поранення отримав на полігоні, де навчав новобранців. Через ворожий скид опинився в лікарні з політравмами лівої сторони тіла.
– Спочатку я два місяці пролежав у комі в Харківському госпіталі, – каже Олександр М’ясніков. – Почали відмовляти внутрішні органи – нирки та легені. Згодом мене перевели в Київ, де провели надскладну операцію. Я був підключений до всіх апаратів. Згодом, коли мій стан трохи стабілізувався, перевели в Тернопіль. Тут я вже два місяці. Коли мене привезли сюди, я не говорив, не міг рухатися, а зараз іду на поправку.
Поруч із сином у палаті постійно перебуває мама Наталія, яка цілодобово піклується про нього.
– Саша шість разів виводив своїх хлопців із складних бойових завдань, – додає пані Наталія. – Неодноразово разом із побратимами опинявся в оточенні, тижнями не мали їжі та води. Але Саша як командир зумів вивести своїх підлеглих із боїв, забираючи усіх поранених і загиблих.
13 вересня 2024 року за проявлену відвагу і героїзм Олександра М’яснікова нагородили Хрестом «Честь і Слава». Також за особисту мужність та відвагу, проявлені в найгарячіших точках російсько-української війни, йому вручили медаль «Відвага та Честь».
На завершення нашої розмови Олександр порадив чоловікам, які мобілізовуються, по можливості обирати для служби нормальні бригади, а цивільним людям – допомагати військовим своїми донатами, щоби якнайшвидше наблизити омріяну перемогу.
Був поранений на Курщині
Поранений 33-річний захисник Олександр Герук – позивний «Рататуй» родом із Хмельниччини. У цивільному житті працював пекарем. Був мобілізований у вересні 2024 року. Спочатку потрапив у навчальний центр у Рівному. Каже, що там вчать і годують дуже добре, умови хороші. Служив у 128-ій гірсько-штурмовій мотопіхотній бригаді, на базі якої навчалися ще більше місяця.
– У нас були щоденні тренування, – розповідає Олександр. – Вчилися стріляти з різних видів зброї. Згодом ми потрапили в Курську область. Виїхали туди 30 грудня 2024 року. В перші дні нашого перебування там було більш-менш спокійно, а потім стало дуже гучно. Спершу наші позиції атакувало 200 росіян, той штурм ми відбили, другий раз нас штурмувало вже вдвічі більше ворогів, але і цей раз ми відкинули їх. Третій раз росіян було до тисячі. Наша зброя не замовкала. Нас оточили, тож ми думали, що звідти вже не вийдемо.
До них прийшли хлопці із сусідньої позиції. Разом їх було 18 чоловік. На щастя, по рації вдалося зв’язатися зі своїми, які прикрили відхід їхньої групи.
– Тоді я отримав поранення. Це сталося 4 січня 2025 року, – каже Олександр. – Мене поранило в ліву ногу, спочатку я в шоковому стані ще бігав, але потім коли сів, то вже не міг встати. Хлопці наклали турнікет і несли мене на автоматах, тоді тягнули на спальному мішку. Евакуювали спочатку на стабпункт, тоді в Суми, де зробили операцію. Через 6 днів відправили в Київ, а згодом у Тернопіль.
Після завершення лікування та реабілітації чоловік хоче поїхати в частину до своїх побратимів, які витягнули його з поля бою. Він підтримує з ними зв'язок і дуже вдячний за те, що врятували йому життя.
Леся ЗАМОРСЬКА
