Усього 47 років відміряв Господь моєму однокласнику, світлої пам’яті Воїну-Герою Андрію Загричуку, з яким ми 5 років провчились у Кошляківській ЗОШ І-ІІІ ступенів. 29 жовтня йому мало би виповнитись 48, проте 21 серпня за кілька кілометрів від Покровська, він загинув від скиду ворожого дрона, доставляючи необхідне на позиції українських операторів дронів. 25 серпня Героя провели в останню дорогу додому з Тернополя через Кам’янки, Підволочиськ, Скорики, Гнилички. Його зустріли рідні Кошляки, де на місцевому цвинтарі поряд із загиблим Воїном-Героєм Любомиром Галохою, навпроти могили свого батька Андрій Загричук 26 серпня знайшов місце свого вічного спочинку. Досі не віриться, що він уже не з нами, що 29 вересня буде 40 день його представлення до Небесного Війська… Вічна пам'ять тобі, дорогий наш Герою! Андрія перевели до Кошляківської школи із Тернополя у 7 класі. Невисокий на зріст, худорлявий хлопчина, з привітними карими очима і сонцесяйною усмішкою. А ще непосидючий і дуже товариський. Андрій або ж Малий, як усі тоді його називали, швидко подружився з новими однокласниками. Одного дня вразив нас своїм пофарбованим рудим чубом – тоді ще хлопці не робили такого. А ще в нього був особливий підхід до дівчат – в Андрія закохувались не тільки ровесниці, а й старшокласниці. Мав прекрасне почуття гумору. І хоч не вчився на п’ятірки, все ж чудово ладнав із вчителями, навіть попри те, що інколи порушував дисципліну. Був працьовитим, старався кожному допомогти. У молодому віці одружився. Народилась донечка Настя, яка, до речі, дуже схожа на батька. Андрій з дружиною перебрався до Тернополі, працював будівельником. Після розлучення якийсь час залишався самотнім. Відтак знову створив сім’ю. У 2018 році в подружжя народилася донечка Марічка – ще одна копія татуся. На той час Андрій вже був учасником АТО, а від початку повномасштабного вторгнення знову повернувся на передову.
Ось який допис з’явився про нього 27 травня на сторінці Західного територіального управління Національної гвардії України: «Чернівці – фронт – Чернівці. Це маршрут, яким неодноразово їхав на фронт і повертався додому старший солдат Андрій Загричук. Побратими звуть його Хмара. Бо цей гвардієць з’являється перед ворогом раптово, діє блискавично, а після себе залишає тишу.
Нещодавно чоловік повернувся з Покровського напрямку. Ще свіжі в пам’яті бої за кожну посадку, відбиття штурмів, нічні вилазки в бік противника і оборона власних позицій. А ще деякі кумедні бої, згадка про які дуже тішить Хмару і його побратимів.
«Бачили, як окупанти польку танцюють? А я бачив! Якось зіткнулися з росіянами. Зав’язався бій, почалась метушня. Один з них потрапив у нашу посадку. Натрапив просто на мій мішок із провізією. Стоїть, п’є кока-колу, ніби на пікніку. Думаю, ти що, серйозно? Бій був блискавичний. Росіянин намагався втекти, і біг так кумедно: то пригинався, то підстрибував. Ніби танцював польку. Високий такий, широкий. Біг, пригинався, ноги закидав, як на весіллі, але від мене він не втік», – усміхається Хмара.
Одного разу дуже допоміг побратим Бурий з сусідньої позиції. Він діяв чітко і холоднокровно. Завдяки злагодженості нам вдалося відбити напад. Далі було ще кілька спроб прориву, але ворог не пройшов.
«Ми тоді зайшли в їхнє укриття – чекаємо бою, а там тиша. Лежать знищені молоді окупанти. Перевірили документи – жодного москаля. Буряти, якути… Шлють у пекло тих, кого не шкода», – розповідає Хмара.
Покровський напрямок має свою атмосферу – важку, напружену. Іноді здається, що навіть дерева там дихають по-іншому, і дика природа допомагає нашим бійцям.
«Ми там у такому «склепі» сиділи. Тиша. Чути, як гілка хрусне. Слух натренований до межі. А найбільше допомагали… куріпки. Справжні. Сидиш у засідці, все завмерло – і раптом куріпка кричить. Значить щось або хтось рухається. Кращої сигналізації не придумати», – говорить гвардієць.
У стрілецькому бою, каже Хмара, все набагато чесніше. Все залежить від підготовки, власних навичок витривалості. А найстрашніше, за словами бійця, не куля, а артилерія. Коли починається обстріл, все залежить від долі і удачі.
Війна має багато облич. Обличчя Андрія – це обличчя людини, яка знає ціну кожному дню. У нього свій фронтовий словник, свій гумор, своя правда. Але головне – віра. В себе, в побратимів і в Україну». 16 серпня однокласники зібрались в стінах рідного навчального закладу з нагоди 30-річчя закінчення школи. Звісно, що Андрій знав про цю зустріч, але фізично бути присутнім не міг. Класний керівник Валентина Павлівна Ваврух згадувала про нього з особливим трепетом і теплотою, розповідаючи про те, як він обнімав її, зустрівши у сільському магазині, під час останньої своєї відпуски. Тоді ніхто би й подумати не зміг, що ця зустріч була таки останньою… Бо вже за декілька днів: «Скориківська об’єднана територіальна громада з глибоким сумом повідомляє про чергову важку втрату. 21 серпня 2025 року героїчно загинув наш земляк, житель села Гнилички, уродженець села Кошляки – Загричук Андрій Євгенович, 1977 року народження. Андрій віддав своє життя за свободу і незалежність України на Донеччині, борючись за рідну землю. Він був мужнім воїном, який ще під час АТО стояв на захисті нашої Батьківщини».
Ось яким залишився Андрій Загричук у пам’яті своїх однокласниць.
Наталія Харчук: «Пам'ятатиму його веселим, завжди з посмішкою на обличчі товариським, добродушним та чуйним. Мій партнер по танцю у 9-му класі на випускний. Віра Тадеївна пари нам підбирала. Шкода, що за 30 років багато чого з пам'яті стирається. А ще більше шкода, що Андрій вже не з нами…»
Наталія Голик: «Мені Андрій запам'ятався веселим, життєрадісним та завжди усміхненим. Де б не зустрічав – завжди обіймав і був радий зустрічі. А тепер важко уявити, що проходячи вулицями рідного села, я вже Андрія ніколи не зустріну…»
Наталя Недільська: «Буде бракувати його привітань на день народження. Він завжди писав і дзвонив мені саме в цей день. В школі мав прізвище Малий, був завжди веселий».
Племінниця Андрія Загричука Іванка Мичковська написала такий допис на своїй сторінці у соцмережі: «Дядьку Андрію… Для своїх ти був просто «Малий» – світлий, веселий, добрий, щедрий та щирий. Ти щиро любив свою родину, рідне село і землю, на якій виріс. Через свою сильну мужність ти і пішов захищати рідну Батьківщину, ти пішов на війну заради майбутнього своїх дітей, рідних та близьких, і ця клята війна забрала тебе в нас. Для побратимів – «Хмара», сильний, мужній, вірний, відважний. Тебе зустріли з честю, як Героя: з прапорами, навколішки, зі сльозами вдячності. Ти назавжди з нами – у серці та в памʼяті. Спочивай з миром, дядьку. Герої не вмирають!».
Леся ЗАМОРСЬКА
